Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

Захар

Двері за Юлею і Діаною зачинилися, а я прямую до міні-бару. Без випивки тут не обійтися.

Я, чорт забирай, у такому шоці, що й не передати. Як тільки отримав інформацію про місце перебування Юлі, негайно помчав до Лондона. Без чіткого плану, без розуміння, навіщо мені це потрібно. Лише ім'я і місце роботи. Вона не повинна була прийти на інтерв'ю в готель. Але, видно, від долі не втечеш.

П'ять років минуло. Безглуздо тримати образу на жінку, яка колись із ревнощів встромила мені ніж у спину. Але гордість, яку тоді зачепили, дає про себе знати навіть через стільки часу. Я хотів побачити страх в її очах, хотів, щоб вона благала про прощення. Хотів, щоб відчула всі ті емоції, які я переживав після нашої зустрічі. Але замість цього мене самого вдарило у відповідь.

Дитина. У мене є донька. Їй чотири роки. І я пропустив чотири роки її життя. І як вона зустріла мене? Як чужинця. Ще й такого, що їй зовсім не подобається.

Кілька днів тому я думав, що мене вже нічим не здивуєш. Але ось він – удар реальністю.

Підходжу до вікна, дивлюся на нічне місто, намагаючись хоч трохи вгамувати бурю в голові. Юля вміло приховувала від мене дитину всі ці роки. У голові не вкладається, навіщо вона це зробила. Я міг бути поруч, але вона вирішила все за нас обох. Яке право вона мала вирішувати за мене? Вона просто стерла мене з життя нашої дочки.

Діана… Я не можу перестати думати про неї. Ці великі очі, повні недовіри. Як до ворога, якого потрібно триматися подалі.

Думки плутаються, і я знову тягнусь до пляшки, коли раптом чую стукіт у двері.

Обслуговування номерів? Мимоволі озираюся на залишки вечері з Юлею та Діаною. Не замислюючись, підходжу і відчиняю двері – і тут же завмираю. На порозі стоїть Єва.

Вона посміхається своєю найспокусливішою усмішкою, а очі блищать від задоволення. У руках невелика валіза, легке пальто – одяг, явно не підходить для Лондона. Вона проходить повз мене, ніби все в порядку.

Я ошелешений таким поворотом подій.

– Сюрприз! – вона розтягує слова, обіймає мене, притискаючись до грудей. – Захаре, я так сумувала. Ти не уявляєш, як довго я чекала цього моменту. Цілий тиждень без тебе!

Механічно зачиняю двері й роблю кілька кроків у глибину кімнати, але вже відчуваю, як у мені наростає невдоволення. У мене відчуття, що у Єви якась чуйка на те, коли на її територію посягають. Інакше як це пояснити?

– Єва... – починаю, але вона не дає мені можливості договорити. Продовжує базікати, не звертаючи уваги на те, що я явно не в настрої.

– Вирішила прилетіти до тебе, зробити сюрприз. Адже ти все одно сумував за мною, правильно? А мені вдома нічого робити, ось і подумала – злітаю до тебе. Ти працюватимеш вдень, а я по магазинах прогуляюсь, а ввечері влаштуємо собі романтик.

Вона проводить рукою по моїх грудях, її пальці ковзають уздовж сорочки, але я вже відстороняюся.

– Якого біса ти тут робиш? – мій голос звучить крижаніше, ніж я очікував. Останнє, чого мені зараз не вистачає, – щоб Єва і Юля зустрілися. Та й я ще не вирішив, як розповісти їй про дочку. Скандал гарантований.

Єва на секунду завмирає, але швидко бере себе в руки, робить крок до мене, знову обіймає, ніби нічого не сталося. Лащиться, намагаючись пом'якшити ситуацію.

– Я думала, ти будеш радий мене бачити. Ти ж казав, що у тебе багато роботи, тому я вирішила допомогти тобі розслабитися, – її голос стає таким же тягучим, як мед. Вона спокушає, але я зараз зовсім не в тому настрої.

– У мене багато справ, – різко відповідаю. – Мені зараз не до цього.

Єва робить вигляд, що образилася. Її руки ще ковзають моїми плечима, але я знаю всі її трюки напам'ять.

– Захаре, що сталося? Чому ти такий холодний? – вона знову намагається проникнути в мій особистий простір, її пальці торкаються моєї шиї, погляд ще спокусливіший. – Ти ж казав, що сумуєш... А я ось тут.

Вона тягнеться до мого ременя, і я перехоплюю її руки. Зараз зовсім не той момент.

– Єво, – вимовляю жорстко, зустрічаючись із її поглядом. – У мене був важкий день. Я втомився. І наступного разу, перш ніж вирішиш зробити такий сюрприз, зателефонуй мені.

Розстібаю ґудзики на сорочці, збираюся піти в душ і лягти спати. А завтра вранці доведеться знайти сотню переконливих причин, щоб відправити Єву назад. Мені потрібно затриматися тут ще на кілька днів — у мене дві важливі зустрічі, і я все ще не вирішив, що робити з Юлею.

— Останнім часом ти сам не свій, Захаре. Це мене засмучує. Я починаю почуватися зайвою у твоєму домі.

— Про що ти говориш? Це наш дім, Єво, — повертаюся до неї.

— Але іноді мені здається… — вона замовкає, хмуриться і сідає на край ліжка, повільно стягує з шиї тонкий шарф.

В її очах блищать сльози, і вона здається такою сумною і загубленою, що навіть у мене всередині щось здригнулося.

— Що це? — раптом вона нахиляється і піднімає з підлоги ляльку, залишену тут Діаною.

От чорт. Підходжу і різко вихоплюю її з рук.

— Напевно, від минулих гостей залишилася, — кидаю ляльку на крісло.