Читати книгу - "Дім для Дома"

— От вперте трюмо! — постогнує жінка.

Позавчора замість Олі на роботу прийшли ми — я та полковник. Генріх саме мав їхати кудись до Золочева за довоєнними меблями.

Полковник у крамниці озирався з цікавістю, взяв до рук військовий кашкет. Про що він думав? Про те, як скоро його власний кашкет опиниться у крамниці? Чи про те, що, торгуючи такими дурницями, ніколи його донька не зароблятиме?

Хай там як, полковник, вочевидь, почувався не в своїй тарілці серед чужих речей. І вже точно він не хотів би побачити у крамниці Генріха. Але щось не склалося з поїздкою в Золочів. Здається, власник меблів передумав поки вмирати — діти занадто поспішили, домовившись з антикваром.

— Доброго ранку, Олічко... Ой. А ви?..

Полковник, видно, був не схожий на покупця. Можливо, тому, що стояв по той бік прилавка з кашкетом в руках.

— Я Іван Олексійович, батько Ольги... Іванівни. Їй у вас дуже подобається, але...

Генріх полковника ввічливо вислухав: так, новоспечена антикварка — доволі тендітна, їй не варто тягати меблі й коробки.

— Але, може, дозволите їй вирішувати самій?

Полковник стиснув кулаки:

— Спина її вже вирішила.

Та ось Мама Оля знову на роботі й наполягає на своєму, точніше — налягає. Налягає на трюмо з жуком всією своєю смішною вагою. Трюмо ледь помітно зсувається з місця, повільно, як потяг з вагонами біля станції Брест.

Ввечері співвласниця висуває Генріху свої умови:

— Разом з вами ми би його зсунули! Або давайте працювати разом, а не по черзі... Або...

— Або що?

Оля заявляє, що потребує помічника. Генріх знизує плечима:

— Виторг не дозволяє. Ні в кого, певно, немає грошей на всі ці речі... А так, це ж і ваша крамниця. Робіть, що хочете.

Кулаки Мами Олі знову стикаються — зовсім, як у полковника. Того ж дня вона дає оголошення у газети, не дуже втім сподіваючись, що хтось відгукнеться на мізерну платню, і скотчем клеїть написане від руки оголошення: потрібен помічник.

Я чую, як, розставляючи речі на вітрині, вона приговорює сама до себе:

— Буде виторг. Буде.

І щось у ній змінюється. І все зміниться у крамниці — тільки поки не ясно що.

Чоловіків, які заглядають за оголошенням, не цікавить така маленька платня. Відгукується, правда, двоє жінок, готових працювати за будь-які гроші й тягати меблі, скільки потрібно, але Оля не наважується прийняти їх на роботу.

Помічник приходить звідти, звідки ніхто не чекав. Маруся повідомляє — її новий однокласник побачив оголошення на вітрині, коли проводжав Марусю.

— Коли що? — перепитує Оля.

— Так, він проводжав мене, мам. Ти ж сама постійно просиш, щоб я не ходила сама. Що тут такого?

І справді нічого. Просто новенький хлопчик — ще не розгледів, що Марусю ніхто в класі не любить — чи просто не бачить. Як у анекдотичній задачці: здорову людину просять показати, як сліпий проситиме ножиці — й всі починають щось нарізати в повітрі пальцями, забуваючи, що незрячий говорить так само, як всі. Так діти, здається, не бачили Марусю — тільки тому, що вона не бачила їх. Але хлопчик новенький...

— Його звати Степ. Тобто Степан, — виправляється дівчинка.

Їй вже тринадцять, до речі. Вік саме той — Джульєтти. Вони зі Степаном знайомі тижні зо два, не більше, — але скільки там треба, коли вже

Степан займається боксом і шахами. Хоча шахи тут ні до чого — важливо лише, що він впорається з трюмо й коробками — принаймні на двох із Мамою Олею. Та Степ не лише переставляє речі — залишається щось допомогти, сортувати, не проти записувати під Олине надиктовування назви товарів, роки їх народжень і поневірянь. Маруся

Поки що йому не дуже вдається:

— А чому ти ходиш сама по місту? — питає невлад.

— Я не ходжу сама. Хіба що з собакою. Ми його не тренували спеціально, але він чомусь дуже розумний...

Що ж, дякую за оце «чомусь», моя дівчинко.

— Ні, але хіба сліпим можна ходити самим?

— Ну я... — і так, вона виправдовується.

Розповідає однокласникові все про тростину, про те, як вивчила всі кривенькі бордюри у цьому місті, всі ями, ямки та ямочки на асфальті — як хтось вивчає ямочки на щоках того, кого любить. Як кожна тріщинка, яку решта людей кляне, стала Марусиним орієнтиром. Як вона точно знає, де закінчується австрійська бруківка — й починається радянський асфальт. Як орієнтується за дзвінками трамваїв, людськими потоками й просто — тримає місто у голові. Маленьке, тільки своє місто — обмежене вивченими маршрутами. Як легко збитися, щойно зимовий лід прокладе нові візерунки поверх знайомих, або ти просто злякаєшся — злякаєшся і загубиш хоча б на мить своє внутрішнє місто.

Маруся навіть розповідає Степу, як страшно нам було вперше — тоді, коли ми йшли вдвох якраз до цієї крамниці — по ключ. Маруся ще нікому цього не розповідала.

Генріх, до речі, стверджує й досі: немає таких ключів, пані Віра щось переплутала... Та малій тепер і не до експедицій — у неї ж кохання. От тільки мені здається, однокласник цікавиться нею, наче якоюсь звіринкою екзотичною. Чи мені не знати, що це таке — почуватися цирковою твариною? Ні, Маруся як собі хоче, але мені не подобається цей хлопець.

— А правда, що у сліпих дуже чутливі пальці?

— Звичайні, — всміхається винувато Маруся.

— Як це звичайні? У сліпих надчутливі пальці. Це всі знають, — і він пробує, ще невміло, незграбно, притиснути її до шафи.

Дзвенить порцеляновий посуд.

— Звичайні... — знову каже Маруся.

Ні, не подобається мені новий помічник. Але скоро Маруся погоджується й на перше побачення. Чи не занадто рано, думаю я, — й Оля теж сумнівається.

— Тільки діду ні слова! — погоджується нарешті.

І ось, Маруся й Степан прогулюються під зірками. Зірок у парку насправді майже не видно — їх затуляють віти дерев і світло тих ліхтарів, які ще не розбили. Але це й неважливо — Степан усе одно розповідає Марусі про сузір’я невидимі, про Діву й Стрільця і про найяскравішу зорю Сиріус із сузір’я Великого Пса. Певно, хлопець і для мене старається трохи — хоче, аби я не сказав нікому, коли він поцілує Марусю під старим дубом.

Я й не сказав нікому. А балакучі собаки все пронюхають на