Читати книгу - "Енн із Інглсайду"

 Нен звелася на рівні ноги. Сукня її була обліплена піском, а панчохи забруднені — проте її мучителі втекли. Невже тепер їй доведеться бавитися з ними?

Вона не повинна плакати… не повинна! Хисткими дощатими сходами Нен піднялася на ґанок будинку Томасів. Як усі будинки в рибальському селищі, дім Шестипалого Джиммі стояв на високих палях, які захищали його від припливів, і земля попід ним була всіяна друзками битого посуду, порожніми бляшанками, зламаними пастками на омарів та різноманітним сміттям. Двері були відчинені й Нен зазирнула в кухню. Вона ніколи ще не бачила такого — гола брудна підлога, закіптюжена стеля, укрита розсипом плям, гора брудного посуду в мийниці. На хисткім дерев’янім столі стояли рештки обіду, понад якими товклися тлусті й бридкі чорні мухи. Жінка з немитою копицею мишастого волосся сиділа на ослінчику й чукикала гладку дитину, сіру від налиплого бруду.

«Моя сестра», — подумала Нен.

Не було видно ні Кассі, ні Шестипалого Джиммі, що надзвичайно втішило дівчинку.

— Хто ти й чого тобі треба? — непривітно запитала господиня.

Вона не запросила Нен увійти, але та все ж увійшла. Надворі пустився дощ і будинок здригнувся від лункого удару грому. Нен знала, що мусить сказати те, для чого прийшла, перш ніж відвага її здиміє — а чи вона просто втече від цього жахливого дому, жахливого немовляти й жахливих мух.

— Я мушу поговорити з Кассі, — пролебеділа вона. — Сказати їй дещо важливе.

— Еге ж, — пирхнула жінка. — Певно, що важливе, судячи із твого зросту. А Кассі немає. Поїхала з батьком до Верхнього Глена, а онде яка суне буря — хтозна тепер, коли вони вернуться. Сідай.

Нен примостилася на зламанім стільці. Вона знала, що люди в рибальському селищі бідні, проте й гадки не мала, що вони такі бідні. Нен чула, що пані Фітч із Глена теж бідна, та її дім був так само охайний і гарний, як Інглсайд. Авжеж, усі знали, що Шестипалий Джиммі пропиває кожен цент… І тут вона мала жити!

«Я все-таки спробую тут прибрати», — згорьовано думала Нен. Тепер їй було геть сумно. Палкий вогонь самопожертви, який підносив її дух, уже згас.

— Нащо тобі Кассі? — поцікавилася пані Шестипала, витираючи брудне лице немовляти ще бруднішим фартухом. — Коли щодо того концерту недільної школи — то вона не піде, і квит. У неї й плаття доброго нема. Де я візьму їй вдяганку, я вас питаю?

— Ні, це не щодо концерту, — понуро мовила Нен. Вона відчувала, що може розповісти всю історію: так чи так пані Томас про це дізнається. — Я прийшла сказати… сказати… що я — це вона, а вона — це я.

Навряд чи пані Шестипалу слід було винуватити в тім, що це пояснення здалося їй незрозумілим.

— Чи ти здуріла? — мовила вона. — Що ти верзеш?

Нен підвела голову. Найгірше було позаду.

— Я хочу сказати… що Кассі і я народились одної ночі… і нянька підмінила нас, бо хотіла помститися мамі… і Кассі має жити в Інглсайді… і мати привілеї.

Останній вислів Нен чула якось від учительки в недільній школі й тепер гадала, що він допоможе їй гідно завершити недолугу промову.

Пані Шестипала втупилася в малу прохачку.

— Це ти збожеволіла чи я? Не мели нісенітниць. Хто сказав тобі таке безглуздя?

— Дові Джонсон.

Пані Шестипала закинула скуйовджену голову й розсміялася. Вона була неохайна й убога, та мала веселий сріблистий сміх.

— Хто ж, як не вона? Я в її тітки все літо білизну прала, а те дівчисько — проноза добряча. Думає, це кумедно — людей морочити. Слухай-но, ти, панночко — як там тебе? — не вір усьому, що каже Дові, бо ще в неї потанцюєш.

— То це неправда? — охнула Нен.

— Та вже ж ні! Господи, ти, видно, геть простачка, як повірила! Кассі чи не на рік за тебе старша. Скажи хоч, як тебе звуть?

— Нен Блайт.

О, як чудово, що вона — справді Нен Блайт!

— Нен Блайт! Із інглсайдських двійнят! Та я ж пам’ятаю, як ти родилася! Я зайшла того дня в Інглсайд — веліли мені щось туди однести. Я тоді й не знала ще Шестипалого — дарма й віддалася за нього — а Кассина мати була жива й здоровісінька, і Кассі вже починала ходити. Ти схожа на свою бабцю, таткову матір. Вона й собі приїхала — пишалася своїми внучками-двійнятами. І стало ж тобі розуму повірити в таку бридню!

— Я звикла вірити людям, — мовила Нен, підводячись дещо штивно, та все ж надто щаслива, щоб різко урвати балаканину пані Шестипалої.

— То звичка, яку тобі в цьому світі ліпше покинути, — цинічно завважила господиня. — І не вештайся з тими, хто любить інших дурити. Сідай, дитино. Куди ти підеш? Злива стіною, і темно, як у могилі. Ох, та вона… вона втекла!

Нен уже зникла за пеленою дощу. Ніщо, крім шаленої радості, породженої запевненнями пані Томас, не допомогло б їй дістатися дому в таку негоду. Вітер батожив її, дощ лив патьоками, грім був жахливий — немовби світ розколювався на шматки. Шлях їй освітлювали тільки холодно-сині блискавки. Нен спотикалася, підводилася й падала знову — та ось, мокра, як хлюща, вона вкотилася у передпокій в Інглсайді.

Мама підбігла й ухопила її в обійми.

— Доню, як ти нас налякала! Де ти була?

— Аби лише Джем і Волтер не застудилися на смерть під тим дощем, шукаючи тебе, — мовила Сьюзен крижаним від хвилювання голосом.

— Ох, мамо, я — це справді я… не Кассі Томас… і я тепер завжди буду тільки собою, — насилу видихнула Нен, припадаючи до маминих рук.

— Сердешна ласочка марить! — озвалася Сьюзен. — Вона, певно, з’їла щось перекисле.

Енн викупала Нен і вклала до ліжка, перш ніж дозволила їй говорити — а потім вислухала всю історію.

— Мамо, я справді ваша дочка?

— Звісно, маленька. Як ти могла думати інакше?

— Я й гадки не мала, що Дові може сказати мені неправду. Хто завгодно, тільки не вона. О, мамо, невже нікому не можна вірити? Дженні Пенні теж брехала Ді…

— Доню, це лише дві дівчинки з усіх твоїх знайомих дівчаток. Жодна інша твоя приятелька ще не обманювала тебе. Хоча на світі є такі люди — діти й дорослі. Коли ти виростеш, то зможеш відрізняти зерно від полови.

— Мамо, не кажіть Волтеру, Джему й Ді, яка я була дурна.

— Гаразд. Ді поїхала з татом у Лобридж,