Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

За кілька днів… Феофан висвятив у Трахтемирові архімандрита Військового монастиря Єзекіїла Курцевича на єпископа Волинсько-Берестейського. Пізніше у Білій Церкві патріарх висвятив Ісаакія Борисковича на єпископа Луцького, а… на Брацлавщині — Паїсія Іполитовича на єпископа Холмського» [229, с. 104].

Звичайно, послідовність висвячення могла бути іншою. Тим більше, що Єрусалимський патріарх не міг повертатися з Москви через землі Брацлавщини, яку на ті часи рясно обсідали поляки. Навіть здоровий глузд мав це підказати Єрусалимському патріархові. Тим більше, що польський король Сигізмунд III висвячення не визнав. Послухаємо: «Король Сигізмунд III не визнав поставлених ієрархів і на прохання Київського уніатського митрополита Йосифа Рутського розіслав універсали з наказом заарештувати Борецького та Смотрицького як турецьких шпигунів. Проте Смотрицького захищали білоруські миряни, а Борецького — запорожці… (Тільки) 1632 року сейм визнав Київську православну митрополію, а 14 березня 1633 р. новий король Владислав IV затвердив це рішення» [229, с. 104].

Це було зроблено вимушено — розпочалася нова війна з Московією, й українських козаків черговий раз задобрювали…

А як же реагував польський король (батько Владислава IV) Сигізмунд III на події 1617 року? Цілком передбачувано. Ми вже писали, що він оголосив митрополита Борецького та архієпископа Смотрицького турецькими шпигунами. Зрозуміло, що Єрусалимський патріарх діяв з дозволу турецького султана.

Але те висвячення відповідало вимогам та інтересам українського народу, який вперто не корився окатоличенню. В такому випадку слід говорити не про «турецький шпіонаж», а про «польське окатоличення».

Крім цих указів, польський король видав кілька універсалів, примушуючи польських магнатів провести із запорозькими козаками так звану «урядову комісію». Ця «урядова комісія» мала завданням не лише заборонити запорожцям морські походи проти турків, а й фактично ліквідувати козаків як соціальний стан» [227, с. 156].

Так з’явилася так звана Вільшанська угода 1617 року. Козаки, звичайно, угоду не підтримали і тут же переобрали Дмитра Барабаша. Гетьманом знову став Петро Конашевич-Сагайдачний. Це сталося між 28 і 31 жовтня 1617 року.

Коронний гетьман С. Жолкевський, що очолював польську делегацію, на сеймі 1618 року вихвалявся своїми заслугами, які полягали насправді в доведенні козакам рішення польського короля і католицької церкви. Бо «комісари фактично не змогли ані кардинально скоротити козаків, ані поставити їх під ефективний урядовий контроль». Тому польський «сейм відмовився схвалити Вільшанську угоду 1617 р(оку)».

Ще з квітня 1617 року польський королевич Владислав перебував у поході на Москву. І хоча за часів «гетьмана Д. Барабаша польсько-запорозькі переговори щодо участі козацьких сил у московській кампанії королевича Владислава не дали позитивного результату, їх було продовжено з приходом до влади у Війську Запорозькому П. Сагайдачного. Зокрема, у березні 1618 р. дванадцять запорозьких сотників зустрілися у Вязьмі з королевичем Владиславом, пообіцявши йому привести 20-тисячне військо. Підготовку до московського походу запорожці обговорювали на двох загальних радах, що відбулися у червні 1618 р. На них порушували також питання політичного характеру. Зокрема, козаки вимагали від центрального уряду (Речі Посполитої. — В.Б.) припинити утиски православних…» [227, с. 159].

Автор звертає особливу увагу на останню вимогу. Про таку вимогу у Вільшанській угоді не йшлося. Щось же це значить. Звичайно, Єрусалимський патріарх Феофан тут же, в супроводі 5-тисячного загону козаків був відправлений до Москви, аби з’ясувати всі обставини. І в нашому історичному поданні абсолютно немає значення, чи мав він таке завдання попередньо, чи це було рішення його та Петра Сагайдачного. Про те ж, що висвячення Київського митрополита і відновлення православної Київської митрополії відбулося у 1617 році, ще до поїздки Єрусалимського патріарха до Москви, свідчить і політична, релігійна вимога козацької ради у червні місяці 1618 року, і відправка 5-тисячного таємного козацького корпусу до Московії напередодні походу до неї війська П. Сагайдачного.

Аби краще зрозуміти, що трапилося під Москвою 14 жовтня (новий стиль) 1618 року, — чому гетьман П. Конашевич-Сагайдачний помилував Москву та не спалив і не знищив її вщент, — треба пильніше глянути на завоювання козаками Єльця, де московити нічого не приховували. Бо, звичайно, до подій під Москвою вони понакидали велику купу «доважків брехні». Хоча, за описами, події під Єльцем відбувалися однаково з московськими. Послухаємо:

«16 липня запорозьке військо стало під добре укріпленим Єльцем. Після того, як козаки підготували знаряддя облоги, у тому числі штурмові дерев’яні башти, під вечір 18 липня П. Сагайдачний наказав іти на приступ Єльця. Упродовж ночі запорожці кілька разів штурмували місто під гарматним вогнем його захисників. Наступного дня козакам вдалося захопити острог, тобто дерев’яно-земляне укріплення. Захисники острога почали у паніці утікати, багато з них потонули у річці Сосні. Побачивши, що острог впав, захисники міста послали до запорожців священиків (так званий хресний хід. — В.Б.), аби вони просили у них (запорожців. — В.Б.) пощади. Було домовлено, що єльчани видадуть козакам своїх воєвод, а також царських послів до Криму, які везли татарам споминки, тобто данину. Відтак усі ці особи, у тому числі воєводи Андрій Полєв та Іван Хрущов з дружинами, стали полоненими запорожців… Після здачі міста з процедурою хресного цілування, мешканці Єльця дістали свободу дій…» [227, с. 159–160].

А ось як описаний штурм Москви Петром Сагайдачним: «1 жовтня (за старим стилем) в ніч перед святом Покрови Пресвятої Богородиці почався штурм Москви. Козаки вже виламали Острожі ворота і почали дубовими колодами вибивати Арбатські, як раптом Сагайдачний наказав припинити облогу (штурм. — В.Б.) і відступити» [223, с. 26].

Не викликає сумніву, що припинити штурм Москви могла тільки дуже поважна причина. Такою могла бути тільки хресна хода, за аналогією Єльця. Все інше є московським словоблуддям! А очолив той хресний московський хід в ніч на 14 жовтня 1618 року особисто Єрусалимський патріарх, бо Московський патріарх Філарет з’явився тільки у 1619 році.

І попросив Єрусалимський патріарх Феофан у гетьмана Сагайдачного одного — не руйнувати останнього православного царства, бо воно уже погодилося на жорсткі умови польського королевича Владислава, який на той час відмовився від московського православного царського трону та погодився на пропозицію московитів повернути усі раніше передані кримським ханом Менглі-Гіреєм Московії землі від Великих Лук та Чернігова до Серпухова і Кашири.

Перемир’я було підписане 1 грудня 1618 року. Послухаємо: «1 декабря 1618 года в Деулино было подписано перемирие сроком на 14 лет и 6 месяцев, то есть до 3 января 1632 года. Ценой его стала потеря значительной территории, завоёванной ранее Москвой у Литвы. По условиям договора за Речью Посполитой