Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

— Ох, Еббі, борони тебе Боже, — засміялася місіс Вітшенк.

* * *

Почувся гучний стукіт гострих підборів.

Хтось спустився сходами, вийшов у вітальню, потім перетнув їдальню — і у дверях кухні з’явилася Меррік у червоному атласному кімоно та червоних із пір’ячком капцях на підборах. Великі металеві бігуді вкривали її голову, наче шолом космонавта.

— Господи, котра година? — запитала вона. Потім присіла на стілець біля Еббі і дістала з рукава цигарки.

— Доброго ранку, Меррік, — сказала Еббі.

— Доброго. Це що, бамія? Б-р-р.

— Так, це на ланч, — відповіла Лінні. — У нас там багато чоловіків, яких потрібно нагодувати.

— Це лише моя мати вважає неввічливим, коли робітники самі приносять собі їжу, — сказала Еббі Меррік. — Еббі Далтон, ти що, одягла панчохи? Ти у них не розтанеш від спеки?

— Я тану! — скрикнула голосом відьми Еббі.

Місіс Вітшенк і Еббі голосно засміялися, Меррік це лише роздратувало. Вона запалила цигарку і випустила дим.

— Мені снилися одні жахіття, — сказала Меррік. — Наснилося, що я занадто швидко їду на крутій машині крутою дорогою, як у горах, і минаю поворот. І думаю: «О Боже, це жахливо закінчиться». Ну, як буває, коли ти розумієш, що діватися нікуди і зараз усе станеться. Я перелітаю через край скелі, сильно заплющую очі і готуюся до удару. Але, найсмішніше, я так і не падаю, продовжую летіти.

— Який жахливий сон, — сказала Еббі, а місіс Вітшенк спокійно продовжувала нарізати бамію.

— Тоді я подумала, що все ясно — я уже мертва. І лише потім я прокинулася, — закінчила Меррік.

— Авто, яким ти їхала, було з відкидним верхом? — запитала Лінні.

Меррік на хвилину застигла, не донісши цигарки до рота.

— Що? — запитала Меррік.

— Машина з твого сну була з відкидним верхом?

— Так.

— Якщо ти бачила уві сні машину з відкидним верхом, це означає, що зробиш велику помилку у своїх судженнях, — сказала Лінні.

Меррік подивилася на Еббі здивованим поглядом.

— Цікаво, про яку помилку йдеться.

— А от якби машина була без відкидного верху, це означало б підвищення.

— Це ж треба так, що мені наснилася саме з відкидним верхом, — сказала Меррік. — І весь світ знає, що ти проти цього весілля, тому не витрачай зайвих сил, Лінні Мей.

Меррік часто називала матір «Лінні Мей». І її тон видавав усе неприязне ставлення до вад матері: її сільської манери спілкування, дзвінкого голосу, мішкуватого одягу, неправильної вимови слів. Після цієї фрази Меррік Еббі стало шкода місіс Вітшенк, але сама Лінні, здавалося, і не образилася.

— Я просто сказала, — м’яко відповіла жінка, поклавши бамію у миску з молоком.

Меррік лише сильно затягнулася і видихнула дим у стелю.

— У будь-якому разі, — звернулась Еббі до Меррік, — після такого принаймні приємно прокинутися.

Меррік лише мугикнула у відповідь, не зводячи очей з вентилятора на стелі.

У будинку почулися голоси.

— Мерр? Ти де?

Меррік одразу сіла прямо і відгукнулася: «На кухні!».

Скрипнули двері і на порозі з’явилися Піксі Кінкейд та Медді Лейн, обоє були одягнені у шорти-бермуди, Медді тримала у руках велику світло-блакитну косметичку.

— Меррік Вітшенк, ти ще в халаті? — обурилася Піксі.

— Я прийшла додому лише після третьої години ночі, — відповіла Меррік.

— Ми теж, але уже майже десята година ранку! Ти що, забула, сьогодні у нас пробний макіяж!

— Я пам’ятаю, — коротко відповіла Меррік і загасила цигарку. — Що ж, пішли нагору і покінчимо з цим.

— Доброго дня, місіс Вітшенк, — запізно сказала Піксі. — Привіт, ммм… Еббі. Ще побачимося.

Медді лише махнула рукою, наче протерши вікно. Дівчата вийшли з кухні, ще якийсь час було чути цокотіння підборів Меррік, але згодом настала очікувана тиша.

— Мабуть, Меррік зараз дуже нервує, — сказала Еббі.

— Та, ні, вона така завжди, — доброзичливо відповіла місіс Вітшенк. Вона вже нарізала бамію і розмішала шматочки з молоком. — Колись вона була зарозумілою маленькою дівчинкою, а тепер стала зарозумілою великою дівчинкою. На жаль, я не можу цьому зарадити. — Лінні замовкла і насипала у суміш кукурудзяне борошно. — Інколи, — продовжила вона, — мені здається, що у нашому житті з’являються люди різних типів, розумієш, про що я? Є люди прості, і є складні. Вони тобі трапляються протягом усього життя. Меррік, наприклад, нагадує мою бабусю Інман, завжди чимось незадоволену жінку з гострим як бритва язиком. Вона завжди мене недолюблювала. А ось ти нагадуєш мені тітку Луїз, вона теж усім завжди співчувала.

— О, — сказала Еббі, — так, я розумію про що ви. Щось схоже на реінкарнацію.

— Ну-у, — відповіла Лінні.

— Але всередині одного життя, а не протягом кількох.

— Можливо, — сказала Лінні. — Люба, а ти можеш мені допомогти?

— Звичайно! — відповіла Еббі.

— Візьми, будь ласка, глечик із водою з холодильника і паперові горнята на столі та віднеси чоловікам на вулицю. Впевнена, вони помирають від спраги. І скажи їм, що скоро ланч, вони зрадіють.

Еббі пішла до холодильника, її панчохи були вже вологими від спеки, і щільно прилипли до ніг. Це була не надто хороша ідея, одягнути їх сьогодні. Дорогою вона почула розмову містера Вітшенка по телефону, він говорив голосно і не дуже ввічливо.

— Увечері? Якого дідька? — казав Джуніор. — Хай йому грець, Мітче, у мене тут п’ятеро чоловіків, які чекають саме тебе і твоєї думки!

Еббі вирішила йти тихенько, аби Джуніор її не помітив. Вона подумала, що чоловікові було б неприємно, якби він дізнався, що Еббі випадково його почула. На вулиці гаряче повітря обхопило її обличчя, наче теплий рушник. Підлога на ґанку пахла розтопленим лаковим покриттям. Але м’який і свіжий бриз (досить незвичний для цієї пори) подув якраз вчасно. Вітер здував із лоба вологе волосся дівчини, а глечик із холодною водою охолоджував руки.

Лендіс узяв десь другу бензопилу, і вони разом з Ерлом розпилювали гілки на маленькі дрова для каміну. Дейн і Ворд рубали гілки і відтягували їх у велику купу біля дороги. Ред на великій колоді розрубував товсті шматки стовбура на чотири частини. Побачивши Еббі з тацею, чоловіки миттю кинули роботу. Лендіс і Ерл вимкнули пилку, і настала бажана тиша. Тож голос Еббі звучав дуже чітко:

— Хто-небудь хоче води?

— Я точно не відмовлюся, — сказав Ерл і підійшов до Еббі. Ворд був без футболки. Було зрозуміло, що він не професіонал, і вони обидва з Дейном були червоні. Ред працював так усе літо, але струмок поту стікав і його обличчям. У Лендіса й Ерла сорочки настільки змокли, що змінили колір.

Еббі швидко роздала горнятка з водою, чоловіки випили її залпом і простягнули руки по наступну порцію. Еббі тричі наповнювала горнята, перш ніж чоловіки сказали їй «дякую».

— Ти не знаєш часом, тато зв’язався з Мітчем? — запитав Ред.

— Здається, він зараз розмовляє з ним по телефону, — відповіла Еббі.

— Я все ще вважаю, що нам потрібно спиляти все під три чорти, —