Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— Доброго, — відповіли на тому кінці. — А самі ви хто будете?

— Гм… — зібрався з думками пацієнт. — Ну, скажімо так, у мене стосовно вас є певний інтерес.

— У мене стосовно вас також, — погодилися там.

— То може задовольнимо його? — запропонував слідчий. — Обопільно. Ви мій, а я ваш.

— Давайте спробуємо, — погодився співрозмовник.

— Давайте. Хто ви?

— Ви перший, — відрубали на тому кінці.

— Чого це раптом? — не згодився слідчий.

— Якщо хочете моєї відвертості, продемонструйте власну.

— А може ви при цьому дізнаєтеся усе, що вам треба, і більше взагалі не схочете говорити?

— Те саме і я міг би сказати, — заперечили на тому кінці. — Якщо ви дзвоните, то вам більше треба, ви й починайте.

— Гаразд, — змінив тактику Валігура. — Тоді почнемо з іншого. Це ваш телефон?

— А це ваш? — пролунало у відповідь.

— Так, — відповів слідчий. — Мій. Ваша черга.

— Ні, це не мій телефон, — пояснили там.

— Тоді звідки він у вас?

Але співрозмовник виявився впертим.

— Це вже друге запитання.

— То дайте відповідь! — почав втрачати терпець слідчий.

— Спочатку скажіть, чому це вас цікавить.

— Бо у мене є інтерес до справжнього власника цього номера.

— Аналогічно, — відповів незнайомець. — У мене також є інтерес до справжнього власника цього телефона. На жаль, поки що я знайшов лише сам телефон. А хочу ще знайти хазяїна.

— А себе ви назвати не бажаєте… — ще раз уточнив Валігура.

— Звісно, так само, як і ви.

— Тоді я подумаю найближчим часом, яким чином ми з вами ще могли б допомогти одне одному, — промовив слідчий, якого не полишало враження, що голос невідомого, нехай навіть спотворений динаміком, колись уже чув.

— Телефонуйте, — заохотили на тому кінці.

Оленка була вдягнена у спортивний костюм і вже не лежала, а сиділа на ліжку, читаючи книжку з хірургії. Увійшовши, Цекало поклав на тумбочку пакет з бананами.

— Пригощайся, — промовив лікар. — Як справи?

— А що — можна? — здивувалася вона.

— Американці взагалі вважають найкращою післяопераційною дієтою. Не бійся.

— Дякую. Тепер моє лікування взагалі на рівні світових стандартів.

— Ну… ми намагалися, — розвів руками Ігор. — То що, завтра знімаємо шви і додому?

— І що — усе? — не зрозуміла Оленка.

— А ти на що чекала?

— Навіть шкода якось, — пояснила вона. — Класно тут у вас.

— Ну ти скажеш… — здивувався Ігор.

— Ні, я у тому розумінні, що… Навіть не знаю, як висловити. Я ж до медичного пішла не те щоб проти волі, але… мама хотіла, та й кращих варіантів я не бачила. Потім перші заняття, своя специфіка… Ну, ви знаєте. Трупи, анатомка… Попервах лячно було. Куди потрапила? Навіщо воно мені?

— І?

— А тепер на вас подивилася і зрозуміла — сама так хочу. Все-таки моє.

— Ну… — ніяково посміхнувся Ігор, — як каже Вадим Борисович, усе, що робиться, — на краще. Гадаю, варто один раз відмучитися з апендицитом, щоб потім п’ять років вчитися із задоволенням.

Вона весело засміялася, і Цекало, підморгнувши, вийшов з палати. Заплющивши очі, дівчина ледь помітно ворушила губами, повторюючи в уяві розмову, яка щойно відбулася. Справді, варто було відмучитися з апендицитом, щоб зайвий раз цей лікар у незграбно вдягнутій піжамі та розхристаному халаті присів біля неї на ліжку. Ця думка була їй приємна.

Завітавши до палати, в яку поклали Валігуру, Костогриз ніяк не міг розпрощатися:

— Ну, все, Дмитре Івановичу, тримайся. Одужуй! І більше нас не лякай.

— Намагатимуся, — пообіцяв слідчий. — Передавай дружині вітання!

— Обов’язково.

Поспішаючи коридором, головлікар подивився на годинник. Час сьогодні просто летів.

Щерба стояв на стільці в глухому закутку коридора, запхавши руку по саме плече в отвір вентиляційної шахти. Знята решітка стояла прихилена до стіни. Костогриз зупинився і в нього відняло мову. Почувши розлючене сопіння поруч, Андрій похитнувся від несподіванки, намагаючись висмикнути руку. Та плече костоправа застрягло у каналі. Разом з тим стілець, не витримавши його ваги, підвернувся, і більш як стокілограмова туша повисла на руці. Здавлений крик вихопився із грудей, і Щерба, нарешті звільнивши плече з вентиляційної шахти, з гуркотом впав на підлогу.

— Що ж ви тут шукаєте, Андрію Івановичу, — не приховуючи люті, спитав Костогриз. — Чого так примітивно? Під землю треба опускатися, а тут вже до вас усе вигребли.

— Так… я… Хто?! — вичавив з себе Щерба, притримуючи пошкоджену руку здоровою.

— Вадим Борисович, — лагідно посміхаючись, доповів головлікар. — Лише кілька днів тому. То ж спізнилися ви. На відміну від вас, він із головою туди залазив. От і випередив. Тож можете не старатися. Вадиме Борисовичу! Дівчата, Лужного сюди закличте!

— Навіщо? — зовсім розгубився Андрій.

— Як навіщо? Я не травматолог, а здалеку бачу, що вивих у вас. Рука ж не піднімається? Кажу з року в рік, що від цих пошуків скарбів усі наші біди, а ви не вірите. Вадиме Борисовичу, вивих плеча ви вмієте вправляти?

— Можу, як треба… — розгублено промовив Лужний.

— То прошу, ось вам пацієнт. Не знаю, як упораєтеся, — продовжував під’юджувати Костогриз. — Рука у нього грубша за мою ногу. Але, сподіваюся, ваші лікарські таланти більші від організаторських. Порядок у відділенні коли наведете?

— А що у відділенні не так? — остовпів Лужний.

— А що — все гаразд? — скипів головний. — Якась нечиста сила коридорами посеред білого дня розгулює, персонал непритомніє та працювати відмовляється, — це по-вашому нормально?!

— Так… повністю розгубився Вадим. — Ви що — серйозно? Це ж бабські плітки, не більше…

— А у відділенні не місце бабським пліткам! — відрубав Костогриз. — І якщо дух Платона Аристарховича не покине блукати вашими коридорами, то я вживатиму серйозних заходів, причому не до нього, а до вас. Працюйте.

Головний зник миттєво, як і з’явився. Вони дивилися одне на одного. Погляд на зняту решітку усе пояснив Вадимові.

— Як бажаємо, під наркозом чи з блокадою за Куленкампфом? — відверто знущався Вадим. — Треба вправляти, чув, що головний казав? Ходімо, поки ніхто не побачив, що у самого костоправа вивих…

Не без зусиль Андрій звівся на ноги і, підтримуючи вивихнуту руку, підійшов до Вадима.

— Дасть Бог, і я дочекаюсь, коли в тебе буде кишкова непрохідність, — промовив Щерба. — Краще здогадайся, чого я туди поліз.

— Відомо чого, — посміхнувся Вадим. — Тільки пізно — немає там телефона.

— А чого ж мене саме сьогодні туди понесло? Не учора, не позавчора…

— Чого? — насторожився Лужний.

— А того, шановний, що я знайшов її перший. І розповіла вона мені таке, що корисно було б знати й тобі.

— То поділися, — запропонував Лужний, остаточно змінюючи тон.

— Не за дякую, — заперечливо похитав головою Андрій.

— Гаразд, замість гонорару за вправлення вивиху і лікування.

— Розкатав губу! — кривлячись від