Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— Ні, так не піде! — обурився Вадим.

— А тобі з нього однаково вже ніякої користі. То віддай. А я тобі розповім дещо справді корисне. Якби ти знав, про що йдеться, сам би просив мене його забрати.

— Звучить інтригуюче. Я подумаю, — пообіцяв Лужний. — Тільки якщо такий обмін і відбудеться, то з нею напряму. Так і скажи їй, якщо справді знайшов. Телефон, власне, можу і тобі віддати, а от інформацію — тільки від неї.

— Я теж подумаю, — не одразу відповів Андрій. — А тим часом вимкни його і не світи у мережах. Зовсім вимкни і карту витягни.

— Навіщо? — не зрозумів Вадим.

— Бо її не лише ти розшукуєш, — пояснив той. — Такі люди, що як схоплять за задницю — мало не здасться.

— Щойно придумав?

— Як знаєш, — скривився Щерба. — Тільки через тебе, ідіота, і я можу постраждати.

— Ти вже постраждав, — змінив тему Вадим. — Йдемо до перев’язочної?

— Ні, — відмовився Андрій. — Хижняк або Цекало вправлять. А ти зроби, що кажу. Поки не пізно.

Притримуючи вивихнуту руку, Щерба посунув у напрямку ординаторської, а Вадим замислився. Те, що розповів колега, аж ніяк не скидалося на хитрощі, на які той просто не був здатний. Витягши з кишені телефон, він зробив те, що порадив Щерба. Розслідування набувало нового, небажаного напрямку.

Валігура лежав на спині, роблячи нотатки олівцем на аркуші паперу, покладеному на книжку з фатальним написом.

— Ну, що там у вас? — випромінюючи оптимізм, запитав Лужний. — Дивимось живіт.

— Начебто, порядок, — відповів слідчий, думаючи про своє.

— Справді, — згодився Вадим. — А ви, Дмитре Івановичу, ніби чимось стурбовані?

— Та, дрібниці, — відмахнувся той. — Робота, рутина. Похворіти по-людськи не дасть. І тут наздоганяє. А ви?

— Що — я? — не зрозумів Лужний.

— Ну, схоже, що і вам гризоти не бракує.

— Звісно, — спробував віджартуватися Вадим. — Он щойно головлікар наказав зловити привида. Дівок наших ночами лякає. Допоможіть, це ж за вашим фахом.

— От це якраз і не наше, — не підтримав жарту Валігура. — Ми живими, реальними речами займаємось. А які в мене перспективи?

— Найкращі з можливих, — обнадіював лікар. — Днів за три шви знімаємо і — додому. А хочете — завтра можу зі швами відпустити. Потім прийдете — знімемо.

— І все? — здивувався слідчий.

— А ви що хотіли… — не зрозумів Лужний. — Казали ж вам — дрібниці, а ви не вірили. Хоч ви нас і добряче вночі налякали. Скажіть хоч тепер, що то було?

— Якщо відверто — згадати соромно, — зізнався Валігура. — Сам не розумію. Обіцяю, я виправлюся.

Двері за Вадимом зачинилися, а Валігура замислився ще більше. Взявши з тумби телефон, він набрав номер і запитав:

— Ну що, Сергію, розкопав щось?

— Так, Дмитре Івановичу, — відповіли на тому кінці. — Номер цей у вас у Нижньому Роздолі засвітився.

— А точніше?

— Територія районної лікарні.

— Що?! — не повірив слідчий. — Ти упевнений?

— Більш аніж, — прозвучала відповідь. — Тільки от…

— Що?

— Буквально кілька годин тому вимкнувся. Зник із мережі.

Відчуття, що кінець нитки, за яку варто було тягти, вислизнув з рук, пригнічувало. Всівшись на ліжку, Валігура взявся до трапези.

Вона вийшла з магазину — як завжди, модно вдягнена і неприступна.

— Привіт кращим дівчатам Роздолу! — промовив водій таксі, опускаючи скло.

— Привіт, Вітю.

— Може підвезти куди?

— Ні, дякую.

— Безплатно! — запрошував той. — З мене ще й кава.

— Дякую, ніколи мені кавувати, — відмовилась Лада.

Тримаючи в руці пакет, з дверей магазину вийшов Цекало, підійшов до машини Полянської біля протилежної бровки і всівся на пасажирське місце. Машина рушила на виїзд із міста.

— Вітю, пропозиція ще в силі? — повернулася дівчина до таксиста.

— Звичайно!

— Тоді поїхали! Он за тим «опелем». Тільки схоже, він далеченько зібрався.

— Та куди завгодно! — махнув рукою таксист.

Обидві машини набирали швидкість.

Сидячи на ліжку, Валігура сортував речі, помалу збираючись додому і уявляючи собі процедуру зняття швів, обіцяну на завтра. Задзвонив запасний телефон. Покинувши все, він схопив трубку. На табло висвітлився невідомий номер, проте, це не завадило впізнати голос.

— Чого раптом з іншого номера? — запитав слідчий.

— А яка тепер різниця, однаково ж розуміємо, що це ми з вами.

— Ну нехай, — Валігура зручніше вмостився на ліжку. — То що далі?

— Давайте вдаватися до конструктивних кроків, — заохотив співрозмовник.

— Давайте. То навіщо вам потрібен господар знайденого телефону, з якого ви більше не бажаєте дзвонити?

— Я б сказав, господиня, — поправили звідти. — У мене до неї багато претензій.

— Отже, номер належав жінці, — уточнив слідчий. — Це вам точно відомо? А якого роду претензії?

— Ваша черга, — обірвав невідомий. — Бачите, завдяки мені ви встановили стать людини, яку також розшукуєте. Тепер щось у відповідь.

— А чого б ви хотіли?

— Скажіть мені щось, що вам відомо. Це буде справедливо.

Вільною рукою Валігура набирав на іншому телефоні номер, з якого зараз зателефонували, щоб відіслати своєму помічникові з метою визначення місця його перебування, адже і цей міг вимкнутися будь-якої миті.

— Що я можу вам сказати… — уголос розмірковував слідчий. — Власник, а якщо вірити вам, то власниця цього номера має неабиякі проблеми з законом.

— Ну, це для мене не дивина, — засміялися на тому кінці. — Ви дайте конкретну інформацію, яка допоможе мені її розшукати. Мені, наприклад, відоме місто, у якому вона проживає, кафе, в якому зазвичай тусується, навіть деякі особливі прикмети. Якщо у вас немає нічого рівноцінного, то навряд чи я зацікавлений з вами співпрацювати.

— Заждіть, — почав хвилюватися слідчий. — У мене немає таких даних, зате більше можливостей для реальних дій! Маючи у розпорядженні ці відомості, я швидко знайшов би її!

— А які гарантії, що після цього ви захочете зі мною ділитися? — послідувало запитання. — Ото ж бо. Тому я подумаю. А ви поміркуйте над гарантіями. До зв’язку!

Телефон вимкнувся. Ще кілька хвилин, можливо, година — і буде встановлено його місцезнаходження. І тоді ще не відомо, хто матиме більше козирів! Його охопив такий азарт, що думки про зняття швів відпали самі по собі.

Червоний «опель» загальмував біля придорожнього кафе.

— Почекай, дай хоч перекурю, — промовила Полянська.

Опустивши скло, вона припалила цигарку.

— Чого личко похмуре? — запитав Цекало.

— На душі неспокійно.

— Чого? Що не так, Інно Сергіївно?

— Все те саме, Ігоре, неправильно ми робимо. Ти просто не замислюєшся. Але ми можемо зробити помилку. Дуже велику помилку.

— Чого ви переживаєте? — стояв на своєму Ігор. — У глибині душі ви також хочете її зробити. Я ж бачу! Самі казали, що чоловіка у вас практично немає. Навіщо ж тлумити свої бажання?

— Ігоре, навіть зараз ти зі мною на «ви». Не помітив?