Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

Всі знайомі в один голос радісно казали, що нас приєднають до Росії. «Ми такі будемо багаті! Донбас же годує тепер всю Україну! Ми будемо жити в тисячу разів краще, ніж українці!» Якісь абсолютно фантастичні проекти літали в повітрі, ейфорія, яку важко пояснити: пенсії стануть великими, не потрібно буде працювати і платити комунальні послуги, словом, утопія. В головах у людей варилася неймовірна каша, я й сама іноді відчувала, що мій «котел» закипає. Так, це був справжній інформаційний «котел», у якому зварили наш мозок. А потім з’їли його. Пам’ятаю такий парадоксальний випадок: по українському телебаченню оголосили, що потрібно перераховувати гроші на армію. Я жила в будинку, де сусіди в основному – охочі «йти в Росію» бабці в мохерових беретах. Як би там не було, всі ці бабці перерахували по п’ять гривень на потреби української армії. Я їм особисто есемес-ки допомагала відправляти. Як от таке пояснити? Не знаю. І в Росію кортить, і солдатів українських шкода, бо вони голодні без одягу. І я й перестала все ділити на чорне і біле, зовсім розгубилася.

«Ополченці» ганяли по місту на бетеерах – у балаклавах, молоді, лиховісні, хизувались автоматами. Одного разу я побачила під своїм вікном людей в гарно підігнаній формі, з оптичною зброєю, такі браві, одразу видно – професійні військові. Вони стояли під акацією і дивилися в приціл на будинки, на дороги, наче пристрілюючись.

Наприкінці квітня, коли почалися обстріли міста, дітей перестали пускати до шкіл. Снаряди і міни потрапляли в будинки, з’явилися перші поранені. Я один раз виїжджала з міста, бачила українську армію. Гнітюче видовище: погано вдягнуті, в гумових капцях, без наметів, без води, без їжі. Ночами вони робили наскоки на блокпости «ополченців», відганяли тих і забирали воду і провізію. А вдень вони просто сиділи біля мішків, навіть не мішків, а ганчірок, в які вони насипали землю. А «ополченці» тим часом дуже грамотно будували блокпости, зробили металеві «їжаки», уклали мішки з піском, відгородили переходи, містки, на одному з в’їздів до міста приварили вагон – і більше там ніяк не можна було проїхати. Ігор Стрєлков знав, що й як потрібно робити, він був професійно підготовлений до такого розвитку подій.

На нас чекали війна і розруха, і ті, хто зберіг здатність тверезо оцінювати ситуацію, добре це розуміли. З’ясувалося, в окупованому місті гроші дуже швидко закінчуються, їжа в окупованому місті також дуже швидко закінчується, хоча я й дуже запаслива людина, й у мене було багато чого в загашниках. І люди стали потихеньку виїжджати.

Я поїхала з дому тому, що потрапила під обстріл. Я дуже злякалася, втратила сон і не могла там більше знаходитися. Я піклувалася про літню пару, далеких родичів – купувала їжу і носила до них додому, і коли поверталася, раптом почула цей звук – свист, який ні з чим не можна порівняти. Я одразу ж його ідентифікувала, зрозуміла, що це осколки пролетіли поруч. Я дуже швидко побігла, а вдома мені сказали, що в таких випадках потрібно падати на землю і закривати голову руками, ховатись. Я була шокована: плакала, кричала, била себе руками по обличчю. Не знала, як заспокоїтись. Бо це дуже страшно – спочатку вибух, потім – свист осколків, що тебе наздоганяють… Другий раз я потрапила під обстріл… Ми з незнайомою жінкою йшли з Посьолка. Це район у нас такий. І попали під обстріл. Упали під паркан, наче він нас міг захистити, і ховалися за ним. Супутниця страшенно, жахливо кричала і все запитувала: «Це по нас цілять? Це по нас?!» – а я гребла землю руками з усіх сил – закопатися хотілося якомога глибше. Додому повернулася без нігтів, та я не відчувала болю. Це звуки такі от нестерпні – вибух, потім дзвенить і сиплеться скло, відлітає штукатурка, люди починають дико кричати. Ще така жахлива сцена, коли жінку покалічило, розірвало… Я не розумію, що нас змусило йти туди і дивитися на відірвану ногу, що лежала посеред дороги. Ми стояли і дивились, наче загіпнотизовані, на цю людську ногу, яка лежала в калюжі крові на асфальті, а я ж навіть не можу на укол дивитися, так крові боюся.

Після звільнення я не хотіла бачити зруйноване рідне місто, тому залишилася поки жити в Києві, хоча мені всі говорять – та я й сама це розумію і знаю – що зі Слов’янськом все гаразд. Тепер, звісно, я туди повернуся. Але мені не потрібно спалювати одяг, як Володі, і роздавати речі друзям – за мене це зробила війна.

Я «провоювала» разом із ним в Іловайську всі дні, до самого виходу «зеленим коридором». Іноді, коли Володя був зайнятий, слухавку брав хтось із його побратимів, і ми перекидалися парою слів. «А моя мама не знає, що я воюю!» – як зараз чую хлопчачий голос Шими. Вова не любив заглиблюватися в деталі, завжди казав, що ходив на завдання – і все, хоча по голосу я завжди відчувала, що він тільки-но повернувся з бою – втомлений голос чоловіка, який змушений вбивати. «Твій обранець – гарний воїн. Сьогодні приклади наших автоматів такі гарячі, що ми їх ставили у відра з водою», – сказав якось Шева, його найближчий товариш і побратим.

Починаючи з 25-го, кожні дві години Володя надсилав есемес: «Я живий». У ці дні ми, близькі та рідні бійців, яких замкнули в «Іловайському котлі», ходили до Генерального штабу на Повітрянофлотський проспект на пікети, вимагаючи бійцям бойової допомоги. Нам обіцяли. Ми – вірили.

28 серпня, о шостій годині вечора, Вова написав: «Не плач, нам дають “зелений коридор”».

Я, однак, плакала.

«Скоро ми побачимось, я кохаю тебе!»

Моє серце розривалося.

Пізно ввечері я почула по телевізору звернення Путіна до бойовиків: мовляв, пропустіть українських військових, дайте їм коридор, і я зрозуміла, що не варто очікувати нічого гарного. Та хіба б звертався президент ядерної держави до терористів публічно з таким проханням? Він просто хотів зняти з себе відповідальність за майбутнє масове вбивство, от і все.

Зранку я зайшла в магазин і купила наручний годинник, давно хотіла. Вже потім дізналася, що часи – це до розлуки.

Увечері бійці «Донбасу» виходили на телефонний зв’язок із Червоносільського в прямий ефір програми Савика Шустера.