Читати книгу - "Записки Білого Пташка"

…Замурований вихід має пролом, через який доводиться лізти навкарачки. В очі б’є сонце. Я перелізаю через купи цегли, порослої кропивою, й одразу ж за кущами бачу вулицю чистенького білого містечка. Є й лавка, на якій можна відпочити. Та коли ми сідаємо, одразу підходять дві молоді жінки і вмощуються поряд. Одна з них каже моєму супутнику, наче знала його раніше:

— Почитай нам вірші!

Він зіщулюється. Лице його мертвіє. Бачу, що ті жінки не відчепляться. Чоловік, не піднімаючи очей, глухим голосом говорить:

— Сивий вечір покладе голову мені на коліна. Засне. Нема кому нас збудити доторком руки. Нема кому втішити. Тільки Бог у нас є. Де ти, Боже? От уже й догоріла поминальна свічка, і закапав теплий віск на підлогу.

— Ще! — вимагають обидві фурії.

Але чоловік мовчить. Тоді вони хапають нас під руки й ведуть. Чоловік не чинить жодного опору. Я теж не пручаюсь. Може, так і треба, щоб у незнайомому місті (а чи бачила я хоч раз знайоме місто?) тебе взяли під руки і повели. Тож нас повели незабаром в ошатний будинок і розділили. Мене штовхнули в кімнату на другому поверсі, де сидів слідчий. У відчинене вікно, яке аж просило, щоб із нього вистрибнути, було видно площу, помережану зеленими газонами й ліхтарями.

— Хто така? — поставив слідчий мені питання, на яке я не змогла відповісти, й одразу ж накинувся на мене з брутальною лайкою, бо, виявляється, знав усе. — Ти знаєш, що я з тобою зроблю?

Я знизала плечима.

— Тебе катуватимуть. А потім знищать. Твого приятеля чекає те саме. Живими ви звідси не вийдете.

Але я чомусь мала певність, що вийду звідси, і дуже швидко. Той чоловік, який глухим голосом читав вірш, відповідає за мене. Напевно, ми прийшли туди, куди нам не слід було приходити, або прийшли невчасно. Слідчий сказав усе, що про мене думає, але не сказав, у чому мене звинувачує. Через кілька хвилин я збагнула, що я просто школярка, котрій вичитує вчитель, і найважче витримати цей процес. Небезпечний лише той, хто говорить лагідно.

Зненацька на вулиці почулися постріли й біганина. Я побачила людей, які бігли до будинку. Слідчий блискавично виштовхнув мене за двері, ніби віддаючи нападникам, а сам вистрелив собі в голову. Тіло важко впало на підлогу.

…Що було далі, не пам’ятаю. Я ніби знову стала школяркою, котрій прочитали мораль, і вона повертається трохи засмучена, бо вдома чекає її щось подібне. Вулицею йшли бідно вбрані, натомлені люди. Від них тхнуло недоброю заздрісною бідністю, і було поміж тих людей багато злодіїв. Відчувши небезпеку, я пішла швидше. Цим, певно, якось вирізнилася серед натовпу, бо незабаром якісь обідранці відібрали від мене портфель і повели з собою. Це були не якісь шибеники, а дорослі злочинці, міцно зв’язані між собою бандитським кодексом. Вони вели мене під руки, як захмелілу приятельку. Ніж упирався мені в спину і не було сенсу кричати. Вони вели мене у злодійське кубло, і я мусила рятуватись. До горла мені підступала нудота. Я не хочу смерті, я не хочу бути з ними. Я хочу йти порожньою вулицею чи порожнім полем, дихати порожнечею. Будь-яке наближення до мене будь-кого — перешкоджає, затуляє небо. Єдине, що єднає мене зараз із людьми — це вогонь, біля якого можна посидіти, погріти руки, втупивши очі в мінливу барву полум’я. Цим, власне, я й відрізняюсь від звірів, тільки цим, керуючись найважливішим інстинктом — уникати.

Нарешті я насмілилась:

— Пустіть мене до мами. Я їй скажу, що скоро вернуся, щоб вона мене не шукала. Вона в тому будинку працює.

Я тицьнула пальцем у двоповерховий дім пошти, біля якого походжав швейцар. Я гадала, що можу заховатись у будинку, який охороняють. Не знаю як, але вони мене відпустили. Я побігла до швейцара і почала проситися. Треба було за всяку ціну втрапити досередини. Швейцар не вірив, що там працює моя мама. Але я була переконана, що у домі обов’язково є жінка середнього віку, яка годиться мені в матері, і зрозуміє, що я потрапила в біду. Нарешті швейцар сказав, що впустить, але тільки на десять хвилин. Я кинулася по сходах угору. Там справді була літня жінка в синьому халаті, вона поралась між полиць, завалених паперами і коробками, і так холодно мене зустріла, що я розплакалась. У мене було лише десять хвилин. Я не просила, щоб мене сховали, лише, щоб вказали якийсь вихід.

— Не можу, — схрестила жінка руки на грудях. — Мені дуже шкода, але швейцар знайде тебе й під землею. Навіть якби ти його розчулила, хоч то дуже черствий чоловік, банда не відступиться і спалить пошту. Тобі вдасться вирватись, якщо ти не будеш їх дратувати.

Коли прийшов швейцар, я була вже спокійна. Жінка сказала:

— Ну, йди, донечко, готуй уроки. Начисть картоплі на вечерю.

— Добре, мамо.

Вона поцілувала мене, і я пішла попереду, а швейцар позаду.

Не було рятунку в похмурому високому будинку з запаморочливими сходовими прольотами. Розв’язка мала настати у голій брудній кімнаті, куди привели мене злодії. Стріли нас дві брудні жінки в дранті. Почалася пиятика. Я стояла в кутку, притулившись до стіни, і втішалася тим, що мене не помічали. Дякувала Богові, як дякує засуджений на смерть за останні хвилини, що тягнуться довше за все попереднє життя.

Злодії були страшні. Напруженість не зникала з їхніх облич, і здавалось, що, відірвавшись від решти людськості, вони зависли в порожнечі. І не мають жодних слабкостей. Може, я боялася не їхньої жорстокості, а їхньої тривоги? Але коли мені наказали роздягтися й одна з жінок кинула мені в кут м’яту нічну сорочку, я затремтіла від страху за своє життя. Щоб стати співучасницею, не досить покори. Треба знищити в собі усе те, що цінували досі в тобі люди.

Я стояла в сорочці, розіп’ята похмурими поглядами, коли внизу пролунав пронизливий свист. Перекидаючи стільці, злодії кинулись до дверей. Мені не було куди втікати. Я впала на купу лахів, які вивалились із шафи. Мене пристрелять, коли вбіжать сюди. Уже не злодії, а міліція. Ті дві жінки лишились. Одна з них подала другій таблетку. Та проковтнула її й сконала.