Читати книгу - "Проти моєї волі , Верона Дарк"

День був дощовий і похмурий. Адам повертався з чергової порожньої ділової зустрічі, сидячи за кермом, не слухаючи музику, не думаючи про бізнес. Він давно нічого не відчував, окрім болю. В серці була одна людина — Лоліта.

Він не наважувався навіть дізнаватися, де вона тепер, що з нею. Він переконав себе, що вона щаслива з іншим — і що так краще. Але ця ілюзія давно не гріла душу.

На одному з поворотів його погляд зачепив постать біля зупинки — знайоме обличчя. Костя.

— Чорт забирай... — прошепотів Адам і натиснув на гальма.

Вони сіли в кав’ярні. Спочатку була напруга, потім мовчання. Але згодом Костя не витримав.

— Послухай… Це я маю сказати. Я більше не можу це тримати. Христина... Вона тоді підставила Лоліту. Вона сама все придумала ...і... я… я знав, мовчав, бо вона мені погрожувала. І я був слабаком. Але тепер… я хочу, щоб ти знав: Лоліта не зраджувала тебе. Вона тебе кохала.

Адам мовчав. Він блідо всміхнувся. Але очі повільно наповнювались слізьми.

— Занадто пізно, — прошепотів він.

— Може, і пізно. Але краще пізно, ніж ніколи, правда?

Адам підвівся. Він не знав, що робити з цією інформацією. Внутрішній світ похитнувся. Він вийшов під дощ. І вперше за довгий час — заплакав.

---

У цей самий вечір Лоліта закривала ресторан після важкого дня. Син уже спав, Марія гостювала зі своїм чоловіком. Вона сіла у своєму кабінеті з чашкою чаю. За вікном стукав дощ, і спогади накочувались хвилями.

Її серце досі пам’ятало. Імена, голос, погляд.

Але вона більше не була тією дівчиною.

Тепер вона — жінка, яка пройшла пекло, збудувала себе з нуля. Вона більше не чекала. Але... не забувала.

Їхні долі ще не зійшлися, але наближалися.

Бо тепер Адам знав правду. І ця правда роздирала його зсередини.