Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"

Звуки стали гучнішими, сильнішими. Вони були не такими, як зазвичай - неквапливими, а такими, що захоплювали увагу й налаштовували на щось інше. Шум дощу, з його рівномірним ритмом, немов наповнював простір новим змістом. Вода шаруділа по склу, стукала у вікно, переходячи від тихого постукування до сильного і щільного, наче сама природа хотіла нас залишити з цим звуком.

Темні, мокрі вулиці освітлювалися рідкісними вогнями ліхтарів, і це світло здавалося якимось загадковим, розмитим, як у якомусь сні. Час, здається, сповільнився.

Я подивився на Агату - вона так само говорила про магію та їжу, але тепер її слова сприймалися якось інакше, наче дощ проник у саму суть цієї розмови. Я відчував, як дощ обвиває нас, немов невидимий зв'язок між нами і навколишнім світом. Начебто зараз, серед ночі, у цей момент, у цьому невеликому приміщенні, коли всі звуки стихли, нам вдавалося торкнутися до чогось більшого.

Я відчув, як у повітрі з'являється напруга, легка тривога, яку приносить ніч і дощ. Слова Агати продовжували литися, але вони звучали тепер як тиха молитва чи заклинання, як щось, що стосується не тільки мене чи її, а й усього світу.

У цей момент дощ став нашим фоном, його нескінченний, безперервний потік став частиною розмови. Тема побутової магії, їжі і життя раптом набула нових відтінків. Усе, що я чув, немов супроводжувалося цим звуковим полотном.

Агата помітила мій погляд і, м'яко повернувши голову, також подивилася у вікно. Тінь усмішки промайнула на її обличчі, немов вона знала, що відбувається всередині мене. Вона повільно заговорила, її голос став м'якшим, а слова - глибшими.

— Дощ... — почала вона, спостерігаючи за краплями, які бігали по склу. — Це не просто вода. Це символ очищення, відродження. У багатьох культурах дощ вважався божественним даром, що відновлює життя. Він омиває землю, як душу, даючи нове життя всьому живому. Але, знаєш, дощ завжди приходить, коли ми готові до змін.»

Я слухав, слідуючи за її поглядом, і в мене виникло дивне відчуття, що її слова стають частиною звуків дощу. Вони немов були з ним, у тому ж ритмі, як краплі, що стукають по склу, як легкий шурхіт у нічній тиші.

— Це символ змін, — продовжувала Агата, — не тільки зовні, а й усередині нас. Адже іноді ми не помічаємо, як наше життя переповнене старими, нереалізованими емоціями, що потребують виходу. І дощ приходить, щоб звільнити простір для нового.

Я подумав, як часто у своєму житті я намагався уникати змін, затискаючи щось у собі, боячись зіткнутися з цим занепокоєнням, яке може виникнути під час очищення. Але тут, у цей момент, дощ здавався чимось необхідним, чимось, що має відбуватися, щоб було місце для чогось кращого.

— Ми, як і все на цій землі, теж потребуємо очищення, — додала вона, не відриваючи погляду від вікна. — Іноді потрібно дозволити собі видихнути, відпустити щось старе, щоб очиститися і рухатися далі. Тільки так можна відчути, що ти живеш, що ти не застряг у рутині та звичках.

Її слова проникали глибше, ніж я очікував, і я зрозумів, що кожен дощ, як і кожен момент у житті, несе в собі можливість для нового початку. Ми, можливо, не завжди усвідомлюємо, коли настає момент очищення, але коли це трапляється, світ навколо нас наче каже: «Тепер ти готовий».

Різкий, майже неприродний стукіт порушив тишу. Мокрий ворон, чорний, як ніч, бився у вікно, немов у пошуках виходу, у пошуках свободи. Його крила безконтрольно вдаряли по склу, створюючи відчуття, наче простір навколо нас почав стискатися, стаючи більш напруженим.

Я помітив, як Агата здригнулася, її погляд різко зосередився на вороні, і в її очах промайнуло щось давнє, знайоме, майже застережливе. Вона повільно встала й підійшла до вікна, не поспішаючи, ніби це було щось неминуче, з чим їй треба було зіткнутися.

— Це не просто птах, — сказала вона, її голос став глибоким і наполегливим. — Це знак. Іноді світ говорить нам через такі моменти. Ворони - вони завжди були пов'язані з пророцтвами, з переходами між світами. У давнину їх вважали посланцями, провідниками між живими і мертвими. Коли такий ворон з'являється, це може бути попередженням. Щось має змінитися.

Я сидів нерухомо, не в силах відірвати погляду від вікна, де ворон продовжував битися, його пір'я блищало від води, а темні очі, здавалося, дивилися прямо в душу. Він був одночасно красивий і страшний, як якась незвідана сила, що увірвалася в нашу реальність.

— Ти думаєш, це попередження? — тихо запитав я, відчуваючи, як зростає напруга в кімнаті.

Агата не одразу відповіла. Вона продовжувала спостерігати за птахом, її обличчя залишалося спокійним, але в її погляді була зосередженість, як у людини, яка розпізнає стародавні знаки.

— Не всі знаки ми можемо зрозуміти одразу. Але коли такі речі відбуваються, важливо не ігнорувати їх, а прийняти й усвідомити. Цей ворон може бути не просто випадковістю. Може, він нам каже: «Час настав» або «Щось потрібно звільнити»."»

Я відчув, як атмосфера в кімнаті змінюється, наче сама ніч навколо нас затихала, щоб ми могли почути цей дивний, пронизливий звук, який залишався в повітрі після того, як ворон замовк і відлетів. 

Раптовий гуркіт, різкий і гучний, розкотився студією. Я обернувся, відчуваючи, як серце пропускає удар. Ми з Агатою одночасно подивилися в бік, звідки почувся звук, і побачили, як Ігор стоїть біля стійки камери. Його погляд був спантеличеним, і, здавалося, він сам не розумів, що щойно сталося.

Годинник, великий і масивний, лежав на підлозі, його скло розбилося, і стрілки зупинилися в якійсь дивній, несвоєчасній позі, ніби застигли в моменті.

Ігор мовчки дивився на нього, ніби намагався зрозуміти, як він міг впасти з його руки. Він поволі нахилився щоб його підняти, підійшов до столу і, оглянувши пошкоджений механізм, тихо вимовив: «Він сам... звалилися.»

Я обмінявся поглядом з Агатою. Як дивно це було - здавалося, світ знову поставив перед нами якесь питання, яке ми не відразу могли зрозуміти. Слухаючи слова Ігоря, я помітив, як його руки злегка тремтять. Не від страху, а скоріше від здивування, ніби щось недобре щойно сталося, і йому було складно знайти пояснення.