Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Аркуш був поміж інших — пожовклий, з потертостями на краях, але на диво чистий у середині. Надпис угорі — “Andante per violino e pianoforte”. Підпис — невпізнаваний. Але почерк... щось у ньому не відповідало відчуттям.

Марта тримала партитуру в руках, ніби це була важлива знахідка. Зі змішаним захопленням і підозрою. Андрій схилився поруч, мовчки вдивляючись у ноти.

— Щось не так? — запитала вона.

— Подивись на розмір тактів. На інтервали. Це написано якось... механічно.

Він підняв інший рукопис — із тієї ж серії, з того самого ящика. Порівняв. У справжніх — чорнила нерівномірні, натиск емоційний. Тут — усе майже ідеальне. Надто ідеальне.

— Це може бути копія? — з надією в голосі сказала Марта.

— Ні. Це — імітація. Підробка. Я бачив такі в студентські роки. Іноді хтось намагається "відновити" втрачене. Але це не відновлення. Це фальсифікація.

Марта сіла. Її лице поблідло.

— Я грала цю п’єсу. Вона була серед поданих на конкурс. У фіналі. Вона… звучала для мене справжньою.

— І вона звучала, — м’яко відповів Андрій. — Бо ти зробила її живою. Але тепер, якщо хтось дізнається…

Він не договорив. Але обидва вже розуміли.

Підроблений рукопис серед їхніх архівів — це не просто помилка. Це ризик. Скандал. Потенційна втрата репутації. І навіть — підстава для анулювання конкурсного результату.

Марта довго мовчала. Потім встала й підійшла до вікна.

— Це не просто аркуш. Це частина мого минулого. Частина тієї ночі. Того акорду. Того рішення. І тепер…

— Не звинувачуй себе. Ти не знала.

— Але я зіграла його. Я взяла цю ноту в себе. І зробила її музикою. А якщо вона була фальшивою — що це каже про мене?

— Ніщо. — Він підійшов, взяв її за плечі. — Справжність — не в джерелі. А в тому, хто звучить. І якщо хтось захоче це використати проти тебе — я стану попереду.

Вони подали запит у кілька музичних архівів. Попросили експертну оцінку. Відповіді мали надійти за тиждень.

— І якщо підтвердиться, що це підробка? — спитала вона.

— Ми скажемо. Першими. Ми не ховатимемось.

Цієї ночі Марта довго сиділа у філармонії на сцені. Без інструмента. Лише слухала, як вітер торкається шибок. У цьому вітрі було щось знайоме. Сумне. Але й сильне.

— Я не боюся правди, — прошепотіла вона. — Навіть якщо вона зламає мене. Бо я — вже не та, що боялась.

І в тиші вона зрозуміла: партитура — може бути чужою. Але її музика — тільки її.