Читати книгу - "Соловей"

Їй здавалося, що вона привертає увагу своїми потертими коричневими штанами й вовняним пальто. Її щоки були подряпані й обвітрені, а губи потріскались і пересохли. Але найсерйозніші перетворення відбулися в неї всередині. Гордість за те, що їй вдалося у Піренеях, змінила її, зробила більш зрілою. Уперше в житті вона точно знала, чого хоче.

Ізабель зустрілася з агентом МІ9 та обговорила з ним план утечі. Вона була їхнім головним зв'язковим. Вони називали її Солов’єм. У її сумочці було сто сорок тисяч франків. Достатньо, аби подбати про сховки, придбати харчі й одяг для льотчиків і людей, які пускали їх до себе. Вона пообіцяла своєму зв’язковому Єну (кодове ім’я Вівторок), що незабаром прибудуть й інші пілоти. Коли вона відправляла Полю послання — «Соловей заспівав», то пишалася, як ніколи раніше.

Коли в Парижі дівчина вийшла з потяга, уже майже настала комендантська година. Під темним небом осіннє місто тремтіло від холоду. Вітер гнув голі дерева, стукав квітковими кошиками й зривав на вулицях навіси.

Щоб пройти повз свій старий будинок на бульварі ла Бурдоне, Ізабель трохи змінила курс. Підійшовши до нього, вона відчула… мабуть, тугу. Дім був так близько, але вона не зайшла всередину. Вона вже кілька місяців не бачила свого батька — відтоді як вони почали складати план утечі. Їм було небезпечно зустрічатися. Натомість вона пішла до маленької брудної квартири, яка останнім часом правила їй за дім. Столи та стільці з різних гарнітурів, матраци на підлозі, рефрижератор, який нічого не охолоджував. Після останнього орендатора килим тхнув тютюном, а стіни були вологі.

Біля дверей вона зупинилася й озирнулась. На вулиці було тихо й темно. Дівчина засунула ключ у замок і легенько повернула його. Почувши клацання, вона відчула небезпеку. Щось було не так, не на своєму місці — тінь, де її не мало бути, бряцання металу в сусідньому бістро, покинутому власником кілька місяців тому.

Ізабель повільно повернулася й почала вдивлятися в темряву. То тут, то там стояли вантажівки, кілька маленьких похмурих кав’ярень освітлювали прилеглі тротуари: а всередині виднілися силуети солдатів. Над колись залюдненим кварталом висіла аура спустошення.

На іншому боці вулиці стояв вимкнений ліхтар, який ледь можна було розгледіти.

Він був тут. Вона знала це, хоч і не бачила його.

Ізабель обережно, крок за кроком, спустилася сходами. Вона була певна, що чує його дихання. Він дивиться на неї. Дівчина інстинктивно відчувала, що він чекатиме на її повернення, хвилюватиметься.

— Ґаетане, — сказала вона ніжно. Її голос був спокусливим і принадним, наче намагався заманити його. — Ти вже кілька місяців мене переслідуєш. Навіщо?

Нічого. Холодний колючий вітер приносив лише тишу.

— Іди сюди, — благала вона, а її підборіддя почало тремтіти.

Знову нічого.

— То хто з нас не готовий? — сказала вона. Ця тиша була дуже болісна, але вона все розуміла. З огляду на ризик, на який вони йшли, кохання було, мабуть, найбільш небезпечним вибором.

А може, вона помиляється, і його там немає? Може, він ніколи її й не чекав. Може, вона просто дурненька дівчинка, котра прагне уваги чоловіка, якому вона не потрібна, і просто стоїть посеред порожньої вулиці.

Ні.

Він десь тут.

Ця зима була ще гірша за попередню. Розгніваний Бог карав Європу свинцевим небом та снігом, що не припинявся день за днем. Лютий мороз був жорстоким додатком до цього похмурого й огидного світу.

Карріву, як і більшість маленьких містечок в окупованій зоні, перетворився на острів відчаю, відрізаний від усього навколо. У селян було обмаль інформації про те, що діється у світі. Вони не мали часу порпатися в пропагандистських газетах у пошуках істини, коли потрібно було докладати неймовірних зусиль, аби вижити. Вони знали лише те, що нацисти стали злішими та жорстокішими, відколи американці втрутились у війну.

Холодного похмурого ранку на початку лютого 1942 року, коли гілки дерев стали ламкими від морозу, а віконні шибки нагадували потріскану кригу на ставку, В’янн, прокинувшись удосвіта, дивилася на стелю своєї спальні. У голові й очах пульсував біль. Вона спітніла та почувалася хворою. Коли жінка глибоко вдихнула, легені розсік пекучий біль, і вона зайшлася кашлем.

Уставати з ліжка не хотілося, але ще менше хотілося помирати з голоду. Цієї зими дедалі частіше від їхніх продуктових талонів не було жодної користі. Їжі просто не було, як і взуття та одягу. У В’янн закінчилися дрова і гроші, аби платити за електроенергію. Оскільки газ був страшенно дорогий, навіть просте купання стало великою проблемою. Вони із Софі спали, притулившись одна до одної, наче цуценята, під цілою горою ковдр. В останні місяці В’янн почала палити все дерев’яне та продавати коштовності.

Тепер на ній був практично весь одяг, який вона мала — фланелеві штани, спіднє, яке вона сама зв’язала, старий вовняний светр і шарф. Утім, коли вона встала з ліжка, то все одно тремтіла. Її ноги торкнулися підлоги, і вона здригнулася від болю, якого завдавало обмороження. В’янн узяла вовняну спідницю й одягнула поверх штанів. Вона так схудла, що спідницю довелося пришпилити на талії. Кашляючи, вона спустилася вниз. Повітря, яке вона видихала, перетворювалося на хмарки, які одразу ж зникали. Вона прошкандибала повз двері гостьової кімнати.

Капітана не було вже кілька тижнів. Як би неприємно не було це визнавати, тепер його відсутність була гірша за присутність. Коли він був тут, у них було що їсти і чим розпалити вогонь у каміні. Він не дозволяв, щоб у домі було холодно. В’янн їла якомога менше харчів, які він діставав: вона казала собі, що мусить голодувати, але яка мати дозволить страждати своїй дитині? Невже В’янн мала морити Софі голодом, аби довести свою відданість Франції?

У темряві жінка натягла ще одну пару дірявих шкарпеток на ті дві, які вже були на ній. А потім загорнулася в ковдру й одягнула рукавички, які зв’язала з дитячого простирадла Софі.

У вкритій морозними візерунками кухні В’янн запалила гасову лампу й повільно вийшла з нею надвір. Важко дихаючи, вона піднімалася слизьким, укритим кригою пагорбом до сараю. Двічі