Читати книгу - "Соловей"

В’янн навіть крізь товстелезні рукавиці відчула, якою крижаною була металева ручка на дверях сараю. Аби їх відчинити, їй довелося налягти всією своєю вагою. Усередині вона поставила ліхтар на підлогу. У неї була така слабкість, що навіть думати про те, щоб відсунути авто, їй було важко.

Зробивши ще один болючий вдих, жінка зібралася з духом і пішла до машини. Переставивши важіль коробки передач у нейтральну позицію, вона схилилася над бампером і почала щодуху штовхати. Авто повільно покотилося вперед.

Нарешті В’янн відчинила люк підвалу, взяла лампу й повільно спустилася драбиною вниз. Відтоді, як її звільнили, а гроші скінчилися, вона продавала родинні скарби один за одним: картини — щоб годувати кроликів та курчат, чайний сервіз «Limoges» — щоб купити мішок борошна, срібну сільничку та перечницю — аби придбати пару курей.

Відкривши мамину скриньку для коштовностей, В’янн дивилася на її вельветову обшивку. Нещодавно тут було багато штучних прикрас і навіть кілька цінних екземплярів: сережки, філігранний срібний браслет, кована брошка з рубіном. Тепер лишилися самі перли.

В’янн зняла одну рукавичку, взяла намисто і стисла його в долоні. Воно сяяло на світлі, наче шкіра молодої жінки.

Це була остання річ із родинного спадку, що зв’язувала її з матір’ю.

Тепер Софі не одягне ці перли на своє весілля і не передасть їх власним донькам.

— Але цієї зими їй буде, що їсти, — сказала В’янн. Вона не знала, від чого так змінився її голос — від горя, смутку чи полегшення. Їй пощастило мати щось на продаж.

Жінка дивилася на перли, відчуваючи їхню вагу і те, як вони нагріваються від тепла її тіла. На мить В’янн побачила, як вони блиснули. Потім вона похмуро одягла рукавичку й вилізла драбиною нагору.

Минуло ще три тижні спустошливого холоду, а Бека все не було. Якось уранці наприкінці лютого В’янн прокинулася з головним болем і лихоманкою. Кашляючи, вона встала і, затремтівши, повільно взяла ковдру з ліжка. Жінка загорнулася в неї, але це не допомогло. Вона дрижала, мов осиковий лист, хоч на ній і були штани, два светри і три пари шкарпеток. Надворі завивав вітер, стукаючи у віконні шибки — укрите морозом блискуче скло за запнутими темними фіранками.

Вона повільно дала раду своїм ранковим справам, намагаючись не вдихати повітря глибоко, щоб не закашлятися. Попри біль в обморожених ногах, вона зготувала Софі скромний сніданок — водянисту кукурудзяну кашу. Потім вони удвох вийшли надвір, де йшов сніг.

Вони мовчки попленталися в місто. Сніг невблаганно засипав дорогу й дерева обабіч.

На маленькому клаптику землі на околиці міста стояла церква. З одного боку від неї текла ріка, а з іншого вона було огороджена вапняковими стінами старого абатства.

— Мамо, з тобою все гаразд?

В’янн згорбилася. Стиснувши руку доньки, вона відчула лише, як труться одна об одну їхні рукавиці. Повітря обпікало легені.

— Так, усе гаразд.

— Тобі треба було поснідати.

— Я не голодна, — відповіла В'янн.

— Еге ж, — кинула Софі й рушила далі крізь снігопад.

В’янн завела Софі в каплицю. Усередині було досить тепло, тож у них з рота більше не виривалася пара. Угорі неф мав форму арки, з'єднаної дерев’яними балками, що нагадували складені в молитві руки. Вітражі виблискували різними кольорами. На лавах сиділо багато людей, але такого холодного дня ніхто не розмовляв.

У залі пролунав церковний дзвін, і гігантські двері з грюкотом зачинилися, відрізавши приміщення від тієї крихти сонячного світла, яке пробивалося крізь сніг.

Отець Джозеф, добрий літній священик, який служив у цій церкві все життя В’янн, підійшов до кафедри.

— Сьогодні ми молитимемося за наших чоловіків, яких із нами немає. Ми молитимемося, щоб ця війна скінчилася… і ми молитимемося, щоб Бог дав нам сили протистояти ворогові й лишитися тими, хто ми є.

Це була не та проповідь, яку хотіла почути В'янн. Попри холод, вона прийшла в церкву, аби у своїй недільній проповіді панотець утішив її, надихнув її такими словами, як «честь», «обов’язок» та «відданість». Однак сьогодні ці ідеали здавалися напрочуд далекими. Про які ідеали може йтися, коли ти хвора, змерзла й голодна? Як вона могла дивитися в очі сусідам, коли брала харчі у ворога, хай які це були крихти? Інші були ще голодніші.

Вона так заглибилася у свої думки, що не одразу помітила, як скінчилася служба. В’янн встала і раптом відчула, що в неї паморочиться в голові. Аби не впасти, жінка вхопилася за лаву.

— Мамо?

— Усе гаразд.

Ліворуч від них пройшли парафіяни — переважно жінки. Усі вони, закутані в кілька шарів вовни й газетного паперу, здавалися кволими, були такими ж худими й виснаженими, як і вона.

Софі взяла В’янн за руку та повела до відчинених навстіж дверей. Зупинившись на порозі, В’янн знову пройняла дрож, і вона закашляла. Жінка не хотіла знову виходити в той холодний і білий від снігу світ.

Вона переступила через поріг (через який її переносив Антуан після їхнього весілля… чи то був поріг Le Jardin?) і пішла назустріч хуртовині. В’янн закуталась у грубий в’язаний шарф, міцніше затягуючи його довкола горла. Зіщулившись, вона попленталася крізь густий мокрий сніг.

Коли вони дісталися зламаної хвіртки у їхньому подвір’ї, В’янн важко дихала й сильно кашляла. Вона обійшла навколо мотоцикла з кулеметом у колясці та опинилася в саду, де стояли дерева з голими гілками. «Він повернувся, — подумала вона без ентузіазму. — Тепер Софі поїсть…» Вона вже була майже біля дверей, коли відчула, що падає.

— Мамо!

Вона чула голос Софі, чула в ньому страх і думала: «Я лякаю її», їй було шкода, але її ноги були надто слабкі, і вона так втомилася… так втомилася…

Десь відчинилися двері. Її донька закричала: «Капітане!» а тоді вона почула тупіт чобіт.

В’янн упала і вдарилася головою об притрушену снігом сходинку. У голові крутилося: «Я трохи відпочину, а тоді встану і приготую Софі обід… але з чого?»

Раптом вона відчула, що пливе чи, можливо, летить. Жінка не могла розплющити очей, бо була надто втомленою, до того ж боліла голова. Однак вона відчувала, що рухається. «Антуане, це ти? Ти мене тримаєш?»

— Відчини двері, — сказав хтось, а тоді вона почула, як тріщить деревина. — Я зніму її пальто, а ти поклич мадам де Шамплейн, Софі.

В’янн відчула, як її кладуть на щось м’яке. На ліжко.

Вона облизала свої сухі потріскані губи й спробувала розплющити очі. Це коштувало їй чималих зусиль і вдалося лише з другої спроби.