Читати книгу - "Дівчина у потягу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Це сталося невдовзі після того, як я виїхала з будинку. Приїздила побачитися з Томом, щось забрати з речей. Навіть не пам’ятаю, що саме, лише хотіла потрапити в дім, побачитися з ним. Здається, це була неділя, я виїхала в п’ятницю, тож мене не було сорок вісім годин. Я стояла на вулиці, спостерігала, як вона носить речі з автівки в будинок. Вона саме в’їжджала, через дві доби після мого від’їзду, навіть ліжко ще не остигло. До речі, про непристойну квапливість… Вона помітила мене, і я наблизилася до неї. Гадки не маю, що я мала намір їй сказати — упевнена, нічого розумного. Я пам’ятаю, що плакала. А вона, як і тепер, побігла геть. Тоді я не знала найгіршого — вона так і не з’явилася. Слава богу. Здається, я б її могла вбити.
У голові паморочиться, коли стою на платформі та очікую на потяг. Сідаю на лаву, запевняю себе, що це похмілля — ані краплі в рот не брала вже п’ять днів, а потім запій — ось результат. Проте я знаю, що річ не тільки в цьому. Річ в Анні — її вигляд і моє відчуття, коли побачила, як вона йде геть. Страх.
Анна
Субота, 10 серпня 2013 року
Ранок
Сьогодні вранці я поїхала до спортзали до Норткота, позайматися на велотренажерах, потім завітала на зворотному шляху до модної крамниці відомих брендів і побавила себе дуже привабливою міні-сукнею від «Макс Мара» (Том обов’язково вибачить мені, коли побачить у цій сукні.) Ранок видався напрочуд приємним, проте, коли я паркувала автівку, помітила якусь метушню біля будинку Гіпвеллів — тепер там увесь час полюють фотографи — і там стовбичила вона. Знов вона! Майже несила повірити. Знервована Рейчел поспіхом оминала якогось фотографа. Я стовідсотково впевнена, що вона тільки-но вийшла з будинку Скотта.
Я не засмутилася. Була просто вражена. А коли я повідомила про це Тома — спокійно, ніби нічого не відбулося — він так само, як і я, виглядав збентеженим.
— Обов’язково їй зателефоную, — пообіцяв він. — Дізнаюся, що відбувається.
— Ти вже намагався, — заперечую я якомога м’якше. — Даремно. — Як на мене, уже час скористатися порадою юриста, отримати від поліції заборонний судовий наказ чи щось подібне.
— Але ж вона насправді зараз нас не турбує, так? — уточнив він. — Дзвінки припинилися, вона не наближалася ані до нас, ані до нашого будинку. Не хвилюйся через це, люба. Я все владнаю.
Він, зрозуміло, має рацію щодо хвилювання. Але мені байдуже. Щось відбувається, а я не готова просто заплющувати на це очі.
Я вже втомилася від того, що мене постійно вмовляють не хвилюватися, щоразу запевняють, що він усе владнає, він з нею поговорить, і вона, врешті-решт, піде геть. Вважаю, що настав час брати справу у власні руки. Наступного разу, коли її побачу, зателефоную до поліції — тій жінці, детективу Райлі. Вона здалася милою, співчутливою. Розумію, що Тому шкода Рейчел, проте, відверто кажучи, гадаю, що настав час раз і назавжди покласти край цій стерві.
Рейчел
Понеділок, 12 серпня 2013 року
Ранок
Ми на автопарковці біля озера Вілтона. Раніше ми іноді приїздили сюди, щоб покупатися у по-справжньому спекотні дні. Сьогодні ж сидимо пліч-о-пліч у автівці Тома з відкритими вікнами, нас обдуває теплий вітерець. Мені кортить відкинути голову на підголів’я та заплющити очі, дихати сосновим повітрям, слухати пташині співи. Я бажала б тримати його за руку та на цілий день залишитися тут.
Учора ввечері він зателефонував мені, запропонував зустрітися. Я перепитала, чи не через Анну часом весь цей галас, не через те, що ми зустрілися на Бленгейм-роуд. Я запевнила, що моя поява там не має до них відношення — я приїздила не задля того, щоб їх турбувати. Він мені повірив, принаймні сказав, що вірить, проте говорив з обережністю, трохи занепокоєно. Він сказав, що нам потрібно поговорити.
— Будь ласка, Рейч, — благав він, і так промовив моє ім’я… зовсім як в ті наші далекі дні, мені здалося, що серце розірветься. — Я заїду по тебе, добре?
Я прокинулася ще до світанку, о п’ятій уже варила собі каву. Помила голову, поголила ноги, наклала косметику, чотири рази перевдягнулася. Я відчувала провину. Безглуздо, знаю, але я думала про Скотта — про те, чим ми займалися, як воно було — я бажала б цього не робити, тому що це виглядало зрадою. Зрадою Тома. Чоловіка, який кинув мене задля іншої жінки два роки тому. Однак зі своїми почуттями впоратися було несила.
Том приїхав близько дев’ятої. Я спустилася, він стояв, прихилившись до автівки, в джинсах та старій сірій футболці — такій старій, що я навіть пам’ятаю, яка саме на дотик ця тканина ще з тих часів, коли я лежала щокою на його грудях.
— Уранці я відпросився з роботи, — сказав він, побачивши мене. — Гадав, ми могли би покататися.
Дорогою до озера ми мало розмовляли. Він спитав, як я почуваюся, і запевнив, що я маю чудовий вигляд. Він ані словом не згадав Анну, доки ми не зупинилися на автомобільній стоянці, і я стала навіть розмірковувати про те, щоб потриматися з ним за руки.
— Так… чуєш… Анна сказала, що бачила тебе… вона вважає, що ти, напевно, вийшла з будинку Скотта Гіпвелла? Це правда? — Він розвернувся до мене, але насправді він на мене не дивиться. Він виглядає майже збентеженим, ставлячи ці запитання.
— Вам не слід хвилюватися, — запевняю я. — Я була у Скотта… я не маю на увазі нічого такого… Між нами нічого немає. Ми просто друзі. І все. Важко пояснити. Я просто трохи йому допомагаю. Тобі ж відомо — напевно ж відомо — що він зараз переживає жахливі часи.
Том киває, але все одно очі відводить. Натомість гризе ніготь на лівому вказівному пальці — стовідсотковий
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дівчина у потягу», після закриття браузера.