Читати книгу - "Дім дивних дітей"

Поки ми стояли й дивилися, пані Сапсан піднесла до вуст пані Шилодзьобки срібну фляжку, перехилила її, і старша імбрина ненадовго пожвавішала, розплющила очі й подалася вперед. Але невдовзі її обличчя знову осунулося, і вона охляло відкинулася на спинку крісла.

— Панно Брантлі, — сказала директорка, звертаючись до Бронвін. — Підіть приготуйте для пані Шилодзьобки лікарську кушетку, а потім принесіть пляшку кокаїнової настоянки та ще одну флягу бренді.

Бронвін швидко вирушила виконувати наказ і, проходячи повз мене та Емму, похмуро кивнула нам.

Пані Сапсан відразу ж обернулася до нас і стиха сказала:

— Я страшенно розчарована вами, панно Блюм. Страшенно розчарована. Коли-коли, а в цю ніч ви могли б і не тікати потайки з будинку.

— Вибачте, пані Сапсан. Але звідки мені було знати, що станеться лихо?

— Мені слід покарати вас. Але, зважаючи на обставини, навряд чи це доцільно. — Вона підняла руку і розправила сиве волосся своєї наставниці. — Пані Шилодзьобка ніколи б не покинула своїх підопічних, якби не сталося щось жахливе.

Від вогню, що гудів у каміні, у мене на лобі виступили краплі поту, а пані Шилодзьобка, лежачи у кріслі, тремтіла. Невже вона помре? Невже та трагічна сцена, що розігралася між моїм дідом та мною, знову повториться, тепер уже між пані Сапсан та її вчителькою? Той епізод чітко постав у моїй пам’яті: я тримаю тіло діда, переляканий і розгублений, не підозрюючи всієї правди про нього і про мене. Утім, я збагнув: те, що відбувалося тепер, жодним чином не нагадувало те, що сталося тоді зі мною. Бо пані Сапсан завжди знала, хто вона така.

Здавалося, тепер не час про це говорити, але я був сердитий і не міг стриматися.

— Пані Сапсан! — почав я, і вона поглянула на мене. — Коли ви збиралися мені про все розповісти?

Вона вже була спитала «Про що?», але відразу ж зиркнула на Емму і миттєво прочитала на її обличчі відповідь на своє запитання. Пані Сапсан страшенно розгнівалася, але, побачивши, що я теж розлютився, швидко опанувала себе.

— Скоро розповім, хлопче. Будь ласка, зрозумій мене правильно. Якби я виклала тобі всю правду під час нашої першої зустрічі, це стало б для тебе величезним потрясінням. Важко було передбачити твою поведінку. Ти міг втекти і більше ніколи не повернутися. Я не могла піти на такий ризик.

— І натомість ви спокушали мене смачними стравами, розвагами та дівчатами, водночас тримаючи в таємниці все погане?

Емма аж зойкнула.

— Спокушали? О Господи, не думай, що я робила це навмисне, Джейкобе. Я б на таке ніколи не пішла.

— Боюся, у вас склалося про нас хибне враження, — сказала пані Сапсан. — Стосовно ж спокушання, то ви бачили, як ми живемо насправді. Ми не намагалися обдурити вас, лише приховали декотрі факти.

— Тоді ось вам ще один факт, — сказав я. — Одна з отих істот убила мого діда.

Пані Сапсан мовчки дивилася на вогонь.

— Дуже сумно це чути.

— Я бачив це на власні очі. А коли розповів людям, вони переконували мене, що у мене стріха поїхала. Але нічого у мене не поїхало. Я не збожеволів. І дідо мій теж не збожеволів. Усе своє життя він казав мені правду, а я йому не вірив. — Сором і відчуття провини охопили мене. — Якби я повірив йому, то, може, він і досі жив би.

Пані Сапсан побачила, що я похитуюсь, і швидко підсунула мені стілець напроти пані Шилодзьобки.

Я сів, а Емма стала навколішки біля мене.

— Напевне, Ейб знав, що ти незвичайний, — сказала вона. — Але мав вагомі підстави не казати тобі цього.

— Він і справді це знав, — зауважила пані Сапсан. — Бо так і написав в одному зі своїх листів.

— Тоді я не розумію. Якщо все це правда — всі його історії — і якщо він знав, що я такий самий, як і він, тоді навіщо він тримав все це в таємниці аж до останнього видиху?

Пані Сапсан дала ложечку бренді пані Шилодзьобці, і та ненадовго збадьорилася, сіла і знову відкинулася на спинку крісла.

— Лише одне пояснення спадає мені на думку, — відповіла пані Сапсан. — Наше життя часто сповнене поневірянь і труднощів. А у житті Ейба лиха було навіть удвічі більше, бо він народився євреєм у найгірші часи. Він зазнав подвійних переслідувань: з боку нацистів і з боку потвор-примар. Він страждав від думки про те, що його близькі — і євреї, і дивні, зазнавали переслідувань і вбивств.

— Він часто казав, що пішов на війну битися з потворами, — зауважив я.

— Так воно й було, — відповіла Емма.

— Війна поклала край пануванню нацистів, але потвори після неї стали ще дужчими, аніж будь-коли, — пояснювала пані Сапсан. — Тому ми, як і більшість незвичайних, залишилися у криївках. Але твій дідо повернувся іншою людиною. Він став воїном і тому вирішив творити власне життя поза межами контуру. Він більше не бажав ховатися.

— Я благала його не їхати до Америки, — сказала Емма. — Ми всі благали його.

— А чому він вибрав саме Америку? — поцікавився я.

— Бо на той час там було небагато примар-потвор, — пояснила пані Сапсан. — Після війни до Америки трапився невеличкий наплив дивних людей. Певний час декотрим із них вдавалося видавати себе за звичайних, як, наприклад, твоєму діду. Він часто писав про це у своїх листах. Гадаю, саме через це він так довго й приховував від тебе правду. Він хотів, щоб тобі ніколи не довелося пережити те, що випало на його долю.

— Тобто він хотів, щоби я був звичайним, як усі, — мовив я.

Пані Сапсан кивнула.

— Але він так і не зміг утекти від своєї особливості. Його унікальний дар мисливця за порожняками, який він відшліфував під час війни, зробив його дуже цінним кадром. Рухомий своїм моральним обов’язком, він часто виїздив на завдання, коли його просили знищити небезпечні скупчення порожняків. Він мав таку вдачу, що майже ніколи не відмовляв.

Мені пригадалися всі оті тривалі мисливські подорожі, у які вирушав дідо Портман. Ми мали фото, зняте під час однієї з таких поїздок, хоча я не знаю, хто й коли той знімок зробив, бо дідо майже завжди їздив у такі