Читати книгу - "Немезида"

— Ви залишаєтеся тут, у «Золотому кабані»?

— Так. Нам пощастило переселитися до дуже затишної кімнати на двох. Вона набагато краща за ту, у якій ми мешкали протягом двох останніх діб.

— Ви запізнитеся на поїзд, — знову сказала міс Марпл.

— Я думаю, вам було б усе-таки краще… — почав професор Вонстед.

— Зі мною все буде гаразд, — нетерпляче відповіла йому міс Марпл. — Такий добрий чоловік, — сказала вона, коли він завернув за ріг будинку, — він так турбується про мене, ніби я йому рідна тітка або бабуся.

— Ми пережили велике потрясіння, чи не так? — сказала міс Кук. — Можливо, вам захочеться приєднатися до нас, коли ми поїдемо оглянути церкву святого Мартіна в Ґроуві.

— Дякую за запросини, — сказала міс Марпл, — але не думаю, що сьогодні в мене вистачить сил на екскурсію. Можливо, завтра, якщо знайдеться щось цікаве для оглядин.

— Тоді, даруйте, ми повинні залишити вас.

Міс Марпл усміхнулася до них і повернулася в готель.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

МІС МАРПЛ МІРКУЄ

Пообідавши в їдальні, міс Марпл вийшла на терасу, де пили каву. Вона саме допивала свою другу філіжанку, коли висока й тендітна жінка піднялася сходами й підійшла до неї, дещо засапавшись. Це була Антея Бредбері-Скот.

— О, міс Марпл, ми лише щойно довідалися, що ви не поїхали з екскурсією. Ми думали, ви поїдете й не станете залишатися тут. І Клотільда, і Лавінія послали мене сказати вам: ми сподіваємося, ви повернетеся до Старого Маєтку й погостюєте в нас. Я переконана, що в нас вам буде набагато краще. Тут завжди стільки людей, які приїжджають і виїжджають, а надто в суботу та в неділю, і взагалі тут гамірно й неспокійно. Тож ми будемо дуже, дуже раді, — повірте, ми справді будемо, — якщо ви повернетеся до нас.

— О, це дуже люб’язно з вашого боку, — сказала міс Марпл, — це справді дуже й дуже люб’язно, адже я вже жила у вас дві доби. Я спершу думала, що поїду далі з екскурсією. Тобто після тих двох днів, які я провела з вами. Якби не цей трагічний і нещасливий випадок… Бо після нього, знаєте, я відчула, що не здатна їхати далі. Я подумала, мені конче треба відпочити бодай одну ніч.

— Але я повторюю, вам буде набагато краще, якщо ви приїдете до нас. Ми зробимо все, від нас залежне, щоб вам було затишно й зручно.

— О, ідеться зовсім не про це, — сказала міс Марпл. — Мені було надзвичайно добре, коли я жила у вас. Справді, я дуже тішилася. Такий чудовий дім. І речі в ньому просто чудові. Чудова порцеляна, чудовий кришталь і меблі. Це така приємність — жити в будинку, а не в готелі.

— У такому разі ходімо зі мною. Ходімо зараз же. Я допоможу вам скласти ваші речі.

— Дякую, ви дуже люб’язні. Але я можу зробити це й сама.

— Але ви не проти, якщо я все ж таки допоможу вам?

— Я буду вам дуже вдячна, — сказала міс Марпл.

Вони пішли до її кімнати, де Антея досить недбало спакувала її пожитки. Міс Марпл, яка звикла складати свої речі дуже акуратно, мусила прикусити губу, щоб зберегти на обличчі задоволений вираз. Господи, подумалося їй, та ж вона робить це через пень-колоду.

Антея домовилася з портьє, і той відніс валізу за ріг готелю, а потім униз по вулиці до Старого Маєтку. Міс Марпл дала йому щедрі чайові й, усе ще бурмочучи, яка вона рада і яка вдячна, повернулася в дім сестер.

«Три сестри! — подумала вона. — От я знову з ними зустрілася». Вона сіла у вітальні й на мить заплющила очі, досить важко дихаючи. Схоже було, що вона трохи засапалася. Вона відчувала, що це цілком природно в її віці, адже Антея та портьє йшли досить-таки швидко. Але насправді за своїми заплющеними очима намагалася зрозуміти, які почуття опанували її, коли вона знову повернулася в цей дім. Чи відчувала вона щось зловісне? Ні, це було не відчуття чогось зловісного, а відчуття нещастя. Глибокого нещастя. Такого глибокого, що воно майже вжахнуло її.

Вона розплющила очі й подивилася на ще двох жінок, які були в цій кімнаті. Місіс Ґлін щойно прийшла з кухні, тримаючи в руках тацю з післяполудневим чаєм. Вона здавалася такою, якою була й завжди. Її спокійне обличчя не виражало якихось емоцій або почуттів. Така цілковита відсутність почуттів була майже неприродною, подумала міс Марпл. Можливо, життя, позначене напругою й труднощами, навчило її нічого не виставляти назовні, зберігати стриманість і нікому не показувати своїх внутрішніх почуттів?

Міс Марпл перевела погляд із неї на Клотільду. Та мала вигляд Клітемнестри, це вона помітила ще раніше. Вона, безперечно, не вбивала свого чоловіка, бо ніколи не мала чоловіка, якого можна було б убити, і дуже малоймовірно, що вона вбила дівчину, до якої, згідно з усіма розповідями, була глибоко прив’язана. Міс Марпл не мала жодних підстав сумніватися, що так воно й було. Вона бачила, як очі Клотільди наповнилися слізьми на згадку про смерть Вериті.

А що Антея? Антея, яка віднесла ту посилку на пошту. Антея, що прийшла її забрати до готелю. У міс Марпл був великий сумнів щодо Антеї. Божевільна? Справді, надто божевільна для свого віку. Очі, що сахалися від вашого погляду й відразу поверталися назад. Очі, що, здавалося, бачили у вас за плечима те, чого інші люди не бачили. Вона налякана, думала міс Марпл. Щось її налякало. Чого вона так боїться? Можливо, вона страждає від психічного захворювання? Можливо, боїться, щоб її не заслали до якогось закладу, де їй доведеться перебувати до кінця своїх днів? Боїться своїх двох сестер, які можуть прийти до висновку, що нерозумно тримати її на волі? А може, вони остерігаються, щоб Антея не зробила або не сказала чогось зайвого?

Міс Марпл відчувала: тут щось витає в повітрі. За чаєм вона запитувала себе, що роблять міс Кук та міс Бароу. Чи поїхали вони дивитися ту церкву, чи то була тільки балаканина, балаканина, позбавлена реального змісту? У їхній поведінці було щось дивне. Дивно, чому вони приїздили в Сент-Мері-Мід і дивилися там на неї ніби для того, щоб потім упізнати її серед учасників екскурсії, але так і не зізналися, що бачили її раніше або зустрічалися з нею.

Було багато чого незрозумілого для міс Марпл. Незабаром місіс Ґлін забрала тацю з чаєм, Антея вийшла в