Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

Але ж хвалити краму не стала, і здалося дядечкові підозрілим, еж він тримався стародавнього уподобання: хоч поганий крам, аби хвалений.

— Та це ж, бачу, горщики, — поподумавши й попостукавши по них пужалном, нарешті сказав він.

— Горщики, — чемно потвердила Лукія.

— А мені ж треба, либонь, доброї макітри.

— Ось і макітри, — кивнула гончарівна до гори макітер, умілою батьковою рукою складених кількома поверхами ще вчора звечора.

— Мені — якнайбільшу.

— Аж ось і найбільші, — обернулась Лукія до прездорових озій, годящих хіба тільки на панську великодню опару, таких просторих, що в кожній сховатись міг би навіть добрий козак.

— А ще більших немає?

— Немає, дядечку.

— А де ж кращі? — недовірливо спитав той.

— Однакові, — байдуже відрікла Лукія.

— Де ж луччі? — вперто допоминався дядечко. — Верхні чи спідні?

— Однаковісінькі.

— То чому ж ти нижчі сховала наспід?

— Десь тра ж було поставити.

— То витягни мені знизу.

— Чому ж то знизу?

— А тому… якщо вони аж таку вагу витримали, то, виходить: міцні! А коли міцні…

— Беріть зверху.

— Ні, таки знизу, дочко, — не випускаючи повода з прив’язаним бузівком, наполягав покупець.

І Лукія, зсаджуючи додолу важенні череп’яні озіяки, мусила-таки видобувати найміцнішу макітру зісподу.

40

— Чи добра ж? — з наростаючою недовірою допитувався покупець, бо Лукія свого краму все-таки не хвалила.

— Яка вже є, дядечку, — байдужісінько відмовила дівка.

Взявши макітру, здобуту мало не з дна базарного моря, дядечко знову збився на слово, чимось нагадуючи самого пана Пампушку-Купу-Стародупського:

— Як добре ляснути по ній пужалном, чи репне?

— Задзвенить, як дзвін.

— А якщо кулаком?

— Кулак заболить.

— А коли гепнути ломакою?

— По макітрі — ломакою?

Аж дядько замулявся:

— Жінка, бач, у мене в Києві така прудка, що не розбира: що вхопить під гарячу руч, тим і шпорта, тим і гепа. По макітрі то й по макітрі. По голові то й по голові.

— Строга, — підкидаючи в руці щербате горнятко, недобре посміхнулась Лукія.

— Зате весело: жінка в мене пожбурить глечиком. Влучить — радіє. Не влучить — радію я… — і, помовчавши, знову спитав: — То що ж, коли — ломакою, чи репне? Макітра оця? Репне вона чи не репне?

— Репне, дядечку, — сумно призналась Лукія.

— Це ж кепсько, серце моє.

— Кепсько, дядечку.

— А таких, щоб не репались, немає в тебе?

— Нема.

— Мені ж треба, — почухав потилицю дядько.

— Шукайте-но ще, — з лихими очима, недвозначно граючись тим самим горнятком, порадила гончарівна.

— Чи знайду ж?

— Аж-аж кортить мені, — розсердилась нарешті Лукія, — спробувати: чи репне оце горнятко, коли я його жбурну комусь в голову? — І додала: — Дома ви, дядечку, як самі кажете, тюхтій тюхтієм… але чого ж це ви ось тут — такі настирливі?

— Бо з духовного звання, — відповів дядечко так, немовби це був звичний жарт, що його він повторював уже не раз. — З духовного я звання.

— Як то? — здивувалась Лукія.

— У попа гречку торік молотив! — відмовив дядечко з такою невимушеністю й без тіні посмішки, як те вміють хіба що мартопляси й лицедії, котрі звикли смішити людей навіть тоді, коли їм самим бува не вельми й весело, і тільки цим він і різнився від пана Пампушки, якому Бог не дав і крихти гумору. — І чого це ти така сердита? — і ворухнув рідким щетинкуватим вусом. — Через те ти й тонка, що сердита така?

Та Лукія так люто блимнула на нього, що він, з лисим бичком на поводі, поспішив геть, поки теє горнятко не хряпнуло йому об голову, але вернувся й лагідно попросив:

— Продай макітру, яка є.

Лукія мовчала.

— Ти чуєш?

Лукія одвернулась.

— Гей, серденько моє!

Аж Лукія визвірилась:

— Хіба ж я для того ліпила цей посуд, щоб ви по нім — ломакою? Гріх, дядьку! Ідіть, ідіть…

І дядько, не витерши й холодного поту під смушевою шапкою, тягнучи за повід свого бичка, поспішив до сусідніх гончарів, бо ж таки мусив купити добру макітру.

Михайлик на все те дивився без тіні посмішки.

А Явдоха вслід тому дядькові весело зареготала, як те славно вміють робити наші українські матері.

41

Гончарівна знов тяжко замислилась, забувши й про своє полуднування, і про покупців, і про Явдоху, що спинилася з сином біля її черепків.

Лукія, правда, спритно робила своє діло.

Відповідала покупцям і ґаволовам, по-божому правила ціну, спокійно вкидала в хрипкий глечик одержані гроші, бо ж люди прості торгувались тоді лише з зайдами чужинцями, що загилювали ціни бозна-які, сюди прибувши саме для того, щоб дурити тутешніх простачиськів, а в ремісників славного міста Мирослава ще й не смерділо тоді гидким крамарським духом, і ціни були без заправи.

Побіля гончарського торгу юрмилось немало цікавих, еж таки всі мали там на що полупати очима: цяцьковане череп’я вигравало всіма блисками та барвами сього й того світу, опуклими візерунками прикрашене, мудрованими квітами помальоване, а то й хрещиками, а то й постатями людей, звірів чи птахів, і все це малювали заскорузлі, довгопалі руки сердитої дівчини Лукії.

І вони ж таки, ті неласкаві, натруджені руки гончарівни, по кільканадцять разів намалювали й коханого її, всіма гончарями, малярами й художниками мальованого Козака Мамая, — на тарелях і глеках, навіть на кахлях, які так добре випалював Саливон Глек, уславившись ними й по інших містах і країнах, поспіль з кахлями межигірськими, водолазькими, чернігівськими, вишеславськими чи роменськими.

Крім Козака Мамая — з конем та Песиком, з бандурою в руках, — було на мирославських кахлях і всяке інше Лукіїне малювання.

То якийсь молодий козаченко з паничем польським шаблями рубаються.

То гетьман Богдан — на коні, з булавою.

То мальовані тонко жінки: котра з квіткою, котра з кішкою, а котра, наче відьма, з помелом.

А то й вовк, що хапає людину за ногу. Рибак зі своєю снастю. На коні татарин.

Були на Лукіїних кахлях і чудернацькі звірі, птиці й риби: чи то віл з хвостом риб’ячим, чи сом вусатий, що ковтає людину, чи песиголовці, а чи то крилатий кінь летить у синіх хмарах, а то й прекумедна подоба самого пана Купи, а під ним напис: «Велике цабе».

Малювала на тих кахлях, глечатках і баклагах Лукія, що бачила, що знала, про що мріяла, — що заманулося, те й малювала.

Дожидала з Москви свого названого брата, Миколу Глека, молодого гончаренка, посланого з листом до царя, і вже намалювала побачення брата з сестрою після розлуки та й підписала на кахлині: «Братику мій, давно вже ми з тобою не бачились!» — і зовсім їй сумно стало,