Читати книгу - "Бікфордів світ"

– Моляться більше в православному, – відповів старий. – А тут душею звертаються, порад просять, про краще майбутнє для себе й дітей просять. Загалом, усяке. Сюди от чомусь жінки не ходять. Тільки люди похилого віку та декілька тих, що молодші.

– А цей, із громовідводом? – кивнув Харитонов на храм, за яким виднівся край хатинки.

– Цей?! – зітхнув важко старий. – Це соціалістичної віри. Тільки не ходять у нього більше. Жодного парафіянина не залишилось. Але прибрати потрібно – раптом хтось знову захоче в цю віру повернутися. Храм завжди має бути чистий.

Скрипнули двостулкові дерев'яні двері цього храму, і ступили старий і мандрівець на його дерев'яну підлогу.

– Підмітати тут нічого, а ось із іконостаса пил стерти треба, – сказав старий і, взявши з ніші в стіні декілька ганчірок, попрямував до вівтаря.

Іконостас тут був високий. Підійшовши ближче, Харитонов оглянув його уважно, і здалися йому деякі іконописні лики до болю знайомими. Ще раз пробігся він по них поглядом, і останні сумніви зникли: деякі лики до цього він також бачив у газетах, журналах, книжках і підручниках. І ось цього з цапиною гострою борідкою, і того, що поряд із ним у пенсне. А на найбільшій дошці було зображено сидячи благовидого кремезного дідка у вишиванці, на руках якого лежало немовля, що плакало. І над дідком, і над немовлям витали німби й райські птахи. Харитонов іще раз пройшовся вздовж ряду ікон і помітив, що ні в кого більше зі святих цього храму німбів не було.

– Добротний іконостас! – промовив старий, що стояв поряд. – Шкода, даремно простоює.

Витерши пил з іконостаса, Харитонов і старий повернулися в хату.

– Може, тобі є в чому покаятися, так не соромся! – запропонував старий.

– Та от не знаю… – говорив Харитонов. – У мене в дорозі товариш помер, а я його поховати не зміг. Земля промерзла. А тут іще вовк напівживий. Залишився мій товариш цьому вовкові…

– Ну, в цьому гріха немає, – потираючи долоні, мовив старий. – Це життя. А більше ні в чому не сумніваєшся?

Харитонов не відповів.

Старий теж посидів мовчки на табуреті, але потім усе-таки не втримався і запитав:

– Тут залишишся чи на той бік підеш?

– Далі піду, – неголосно і відчужено відповів Василь.

– Даремно, – опустивши голову, сказав старий. – Тут у тебе хоч віра є, а там і цього не залишиться. Туди йдуть ті, хто без віри. Ну та насильно тебе втримувати не буду. Як знаєш.

– А дорогу покажете? – підвів очі на старого Харитонов.

– А що її показувати?! Сам побачиш – це ж продовження тієї самої стежки, по якій ти сюди потрапив.

Помовчали і влаштувалися спати.

Ранок був на подив свіжим і зовсім не морозним. Без зусиль знайшов Харитонов продовження вчорашньої стежки й пішов далі, повністю їй довірившись.

26

Минав час, непіддатливий рахунку, але не мінявся темний невидимий пейзаж навколо машини, і тільки скрипів під її колесами сніг, схожий на зацукровану кірку.

Шофер дрімав, улігшись на кермо.

Горич не спав, дивлячись на освітлюваний фарами сніг. Здавалося йому, що машина вже давно їде вгору. І коли він, перемикаючи фари на далеке світло, приглядався, то легко знаходив цьому підтвердження. Снігова кірка дійсно піднімалася попереду, але машина як нічого й не сталося котилася далі, порушуючи цим усі закони природи та фізики.

Утомившись думати про це, Горич вимкнув фари. Опустив голову на спинку сидіння, й тут якесь світло змусило його примружитися. Він нахилився до лобового скла, одночасно лівою рукою піднімаючи важіль ручного гальма.

Машина зупинилася.

– Що таке?! – забурчав шофер.

Горич мовчки відчинив дверцята і сплигнув униз. Затріщала під ногами снігова кірка. Він озирнувся й побачив позаду машини слабкий світловий коридор, який вони щойно перетнули.

– Іди сюди! – покликав Горич шофера.

– Якби в мене не було снів – їй-богу, повісився б! – говорив шофер, підходячи до друга.

– Ну, як тобі це подобається?! – запитав напруженим голосом Горич.

– Ходімо! – квапливо мовив шофер. – Це ж ті, пам'ятаєш, ми вже йшли по їхньому променю, але вони вимкнули.

– Зачекай! – зупинив його Горич. – Бачиш, який промінь слабкий! Вони десь далеко – пішки не дійдемо.

Знову сіли в кабіну. Шофер притиснув до підлоги важіль гальма і викрутив кермо ліворуч. Розвернувшись, виїхали на світлову доріжку.

– Ну, тепер би тільки не вимкнули свій прожектор, поки ми під'їдемо! – з надією мовив шофер.

Очі поступово звикали до цього слабкого розсіяного світла.

Горич уже вдивлявся вперед по ходу машини, прагнучи розглянути вогняно-яскраву цятку прожектора, що створив цей коридор, але прожектора не було видно. Мабуть, він стояв занадто далеко.

– Як ти думаєш, скільки їх там, в екіпажі? – запитав шофер.

– Не знаю, – неголосно відповів Горич.

– А я знаю, що не менше одного! – радісно мовив напарник. – А можливо, і двоє, і троє… Послухай, опусти скло! Нехай протяг подме.

– Але ж холодно! – здивувався Горич.

– А ти відчуваєш цей холод? – єхидно запитав шофер.

– Ні-і-і! – ще більш здивовано мовив Горич.

Йому було скоріше по-літньому спекотно, і він опустив скло.

Із-за невидимого горизонту виринула верхня цятка прожекторного диска, і коридор став набагато світліший.

– Так і осліпнути можна! – незадоволено мовив шофер, опускаючи на скло світлофільтр, яким іще ніколи не користувався.

Горич наслідував його приклад.

Диск прожектора вже повністю піднявся над горизонтом, і Горич знову замислився. Тепер він уже був цілковито впевнений, що машина котиться вгору, адже якби вона не заїхала на пагорб – прожектор тієї далекої машини не з'явився б перед ними.

– Як ти думаєш, вони зрадіють? – серйозно запитав шофер.

– Напевно…

– А не подумають, що ми які-небудь вороги?!

Горич знизав плечима.

– А що, можуть подумати?! – не вгамовувався шофер.

– Можуть, – відчужено мовив Горич. – А може, вони – наші вороги?!

– Та годі тобі! – розсердився шофер. – Звідки тут вороги! Такий же прожектор…

– А що, у ворогів промінь має бути зеленим, аби від наших прожекторів відрізнятися?!

На це шофер уже не відповів. Спохмурнівши, він подивився на свої руки, що лежали на кермі й у світлі променя здавалися блідо-синіми.

У кабіні було задушливо, й тільки протяг рятував од несподівано виниклої спеки.

Очі вже не витримували яскравого світла, від якого навіть фільтр не рятував. Заплющивши очі, Горич безмовно сперечався сам із собою. Він і хотів, аби попереду їх чекала зустріч якщо не з друзями, то з такими ж, як вони, людьми, що шукають вихід до світла, шукають сонце і нормальне життя, але він і шофер – дезертири, що вкрали машину.