Читати книгу - "Я, Богдан"

— Що й шовком прикрили, — подивувався Хмелецький.

— Щоб атрамент не линяв, — пояснив я. — Трохи знаюся на цих справах, бо колись же був писарем військовим, як ти гаразд відаєш, пане ротмістре. А тепер коли й писар, то втеклий, а ще: втеклий сотник і здрайця ойчизни. Так там мовиться при гетьмані коронному?

— Обіцяно всіляку справедливість для всіх і прощення, — сказав Хмелецький. — Для того прибув.

— Шкода говорити! Не для того я втікав на Низ, щоб оце тепер ставати перед Потоцьким помилуваним грішником! Вірили ми йому не раз і не два, а чим кінчалося? Палями та сокирою катівською? Зібралися ми тут, сам бачиш, в числі невеликому і замірів злочинних не маємо ніяких, та хочемо послати депутацію хоч би й до короля та до сейму, щоб вони послухали нас звідси, коли не хочуть слухати з України. Вимагаємо ж для себе й народу свого небагато: скасувати ординацію нелюдську тридцять восьмого року, повернути давні вольності наші і вивести війська королівські з України й ніколи не вводити їх, бо впораємося на своїй землі самі, не піддавалася ж Україна ніколи польській короні, а ввійшла як частка добровільна, прийнята під руку королівську з волі доброї. Отак, пане Хмелецький. Передай панові краківському все, що чув і бачив у нас, а більше не маємо що передавати, бо ж однаково Потоцький не слухатиме, йому все Марсові сурми гримлять у вухах, хоч і вуха вже вовною позаростали. Хвалився тобі я ще пивом, то, може, скуштуєш наріого пива — горілки, а перед тим поведу тебе до лазні козацької, може, захочеш, щоб послужив тобі.

— Прислужити в лазні? — подивувався ротмістр.

— Хіба ж не вважають пани, що козаки тільки й уміють, що груби топити та воду їм гріти? Воєвода поморський Мацей Немойовський, кажуть, хвалився якось, що коли б став великим паном і захотів мати двір порядний, то за секретаря взяв би нідерланда, конюшим — угорця, стольником — італійця, кухарем до гарячих потрав і риб поляка, до паштетів — француза, кухарку до охендозтв33 — польку, німкеню для праці, до ліжка мазурку та англійку на додачу, а русина до лазні.

Хмелецький сміявся разом зі мною щиро, тоді додав і од себе:

— В нас ще кажуть, що гетьман повинен мати голову влоську, серце французьке, руки польські, ноги іспанські, щоб уже коли де стане, то не поступався.

— Може, щоб ліпше втікати? Але панові Потоцькому й іспанські ноги не поможуть, як доведеться вчистити від якої—небудь притичини: затовстий і затяжкий.

Гостював Хмелецький ще день у нас, куштував нашої горілки, придивлявся до всього оком мовби й доброзичливим, але пильним, однак нічого не побачив загрозливого і поїхав до свого пана гетьмана, запізнавшись з нашими гуморами, в гумбрі добрім.

13

Нещасливе й нечисте це число тринадцять припало саме на розповідь про Крим. Ніхто не хотів пускати мене до хана.

— Не їдь, батьку!

— Бісової віри насіння, хіба ж з ними каші звариш!

— Не віддали тебе Потоцькому, чом же маємо віддавати ханові чи чорту — бісові!

Я відсміювався:

— Я від діда втік, я від баби втік і від хана втечу… Колись он навіть од самого султана турецького втік. Як попав у люту неволю бусурманську після Цецори, то вже думав — гаплик. Гетьман коронний Жодкевський убитий, гетьмана польного Конецпольського теж узято до неволі, все панство було або побите, або попроваджене до самого Стамбула. Ну, панство, то що? Конецпольського королівський посол викупив, і відпущено його з шанобою додому, мене ж і на викуп ніхто не ставив, а мерщій загнали на галери чорноморські погріти спину та плечі. Ну то й обрітався так чи сяк, поки до Стамбула не потрапив. А тут султан турецький Амурат затіяв банкет для свого турецького панства. Звелів збудувати для такої притичини салю довгу на дві милі між двома мечетями їхніми найбільшими, вся та саля34 з дерева цинамонового, а верх покритий папужим чамлатом35. Коло тої салі кухню поставлено належну, в кухні котел, що в нім дванадцять кухарів у човнах плавали й ціну з варива знімали веслами. Варилося ж у нім чотири тисячі дев’ять баранів ціляком та волів півтретя ста рубаних і іншого бидла в достатку.

А вже як почався банкет, привезено на шести верблюдах скляницю кришталеву, в яку налито вина відер п’ятсот і кілька гарнців. Для неї споруджено спеціальне носило, щоб кількадесят в’язнів довкола столів тягали і шкіряними кіблами діставали з скляниці вино, як ото в нас з криниці воду. Напившись, хтось із гостей розтовк ту скляницю, скло цілий тиждень в’язні вимітали, тому турки не могли ні вийти з салі, ні танці влаштувати, ні забави з стрілянням із луків або що там за звичаєм треба було робити.

Отоді я (бо ж був серед тих в’язнів), щоб сподобатися чимось султанові, попросив дати мені гармату турецьку, аби міг показати козацький сприт у стрілянні. Дозволено, притягли мені яничари гармату, набили Порохом, вклали ядро, став я розглядатися, куди б стрелити. Ну то й побачив на шпилі найвищої мечеті, себто церкви по — нашому, комара, що сидів там і чухав правою ніжкою ліве вухо. Вимірив я з тої гармати комара так штучно, що ядро пролетіло йому крізь обидва ока і комарик гепнув на землю. Скочив я, поки він не прийшов до тями, вхопив його, напівживого, без обох очей, та й підніс султанові під золотий балдахін. Здивувався вельми падишах, похвалив мене, звелів випустити на волю, а тоді ще й одчепив од пояса свій гаман, повний золотих червінців, і подарував мені на дорогу. Мав би хан про це знати, тож і поїду до нього не як ворог його запеклий, а як обдарований колись милостями самого султана.

Моя фацеція36 припала до смаку більше, ніж би вмовляння і переконування найдокладніші. Надто серйозно сприймають світ тільки жорстокі люди, а тут зібралися добрі і щедрі серцем, бо ж не дбали про себе, а про народ і його неуярмлену душу.

— Це ж стільки м’яса від того комара зосталося! — скалив око хтось із козаків. — Куди ж його султан подів?

— Ханові б воно здалося якраз, — додавав інший, — у них там друге літо недорід, худоба й вівці дохнуть.

— Ханові то ще воно й нічого, а от чорним татарам як? Без війни та без здобичі погинуть!

— А султан на війну проти короля не пускає, бо