Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

— І все?

Ну, не все, сказала Софія Петрівна. Дитину її врятував пан чи панський управитель. Чи вчитель, Господи Боже мій, та ж то давно так було, що не мохом, а моховиськом поросло. Ну, смутні, мов крізь туман просіяні, якісь родові перекази. Я сама недавно од матері довідалася. Вона, як ішла жити до сестри у Лісники, що за Волицею, то мені передала одну річ. Казала, родовий наче скарб. Берегти його треба й ні в якім разі не продавати. Я навіть своєму Жорі не показала. Він у мене ні в які прикмети й забобони не вірить. То міг би відразу загнати. А мама казала, що треба її берегти, бо, як тільки зникне — чи вкраде хтось, чи продати, — рід припиниться.

— Ти диви, яка потайна в мене жінка, — Георгій Семенович, що вів «Фольксваген» лісовою дорогою, аж присвиснув. — І що ж то за річ така? Амулет, намисто?

— Золота пластина. Ну, такий трикутник начеб.

— Золота? Із справжнього золота?

— Та напевне.

— І велика?

— Ну, на моїй долоні не вміщується.

— Твою маму, — сказав Георгій Семенович і покосився на Таумі. — Вдома, можна сказати, скарб лежить, а ми собі скніємо. Нє, подруго, пустимо в діло твою пластину.

— Нізащо, — голос Софії Петрівни став крижаним.

— Нізащо?

— Навіть якщо катуватимеш. Я ще пожити хочу. І щоб діти наші жили. Внуків хочу мати.

Зінаїда подумала, що в цей момент Софія Петрівна схожа на Жанну дАрк, яку ведуть на вогнище. Чи ту ж відьму, котра відмовляється зректися своїх чар. Або визнати себе відьмою. Зінаїда посміхнулася. Бо зрозуміла, що мир у сімействі пані директорової остаточно порушений. Розрушений. І буде розхитуватися далі. Доки остаточно не обвалиться або доки Георгій Семенович не знайде тієї пластини. І вона вирішила: після повернення в село Софія мусить її показати.

Тим часом Іван кайфував. Він-бо вдихав неймовірні пахощі волосся Таумі. Її шиї, що ледь визирала з-під курточки. Якщо на землі існував рай, то в ці хвилини він жив у раю. Він летів над цією землею, над лісом, навіть над хмарами. Він був сам небожителем, адже тільки вони мають право на таке неймовірне щастя. У цей же час Таумі морщилася од гострого запаху Іванового одеколону.

Нарешті компанія з трьох жінок і двох чоловіків прибула на заповітне перехрестя. Про що й сповістила Зінаїда Таумі. Втім, вона сама ніколи тут не була. Зате, як виявилося, була Софія Петрівна. Бо ж саме вона сказала чоловікові чарівні слова:

— Спинися. Здається, тут.

Дами і менщизни, кобіти і двоє таких різних чоловіків вийшли з машини. Над лісом котилися сірі осінні хмари. Дув доволі прохолодний вітер. На перехресті двох лісових доріг лежав ледь жовтуватий поліський пісок, крізь який пробивалася пожухла трава.

— Оце те саме місце, де похована ваша велика мамба? — розчаровано спитала Таумі.

— Очевидно, так, — відказала Зінаїда.

«Якби не помер цей старий придурок, невже справді мені довелося б розкопувати тут землю і діставати череп?» — подумала Таумі Ремпбелл.

— Я знаю, тут була похована відьма, — раптом сказав Іван.

— Тобі хтось про це розказував? — спитала одразу Зінаїда.

Іван соромливо опустив очі. Потім вирішив, що не треба приховувати того, що сталося колись. Він шморгнув носом і сказав:

— Бачите, той, як його… Ну, мені Борик Федьків сказав, що я можу стати розумнішим. Не таким придурком… Що в мене того, ну того… — Він згадував слово і нарешті згадав. — Що лою в голові побільшає. Якщо я, той… Якщо вночі сам викопаю череп відьми. Ну і я…

— Ти викопав череп?

Зінаїда це навіть не вигукнула, а швидше зойкнула.

— Так, — засоромлено підтвердив Іван. — Мені… Мені було вельми страшно… Тієї ночі тико місяць світив і то не всіди… Бо ж хмарно було… І вітер у лісі вив та й тая, совиця, кричєла. Ну, я ще пса сусіцького з собою покликав. Тико він втік з цього місця, як я став копати… Та я… Я таки викопав того черепа… І з собою забрав, а місце зновика землею засипав…

Іван схлипнув, і з його очей потекли рясні сльози.

— Мине… Мине… Борик обманив… Обдурив… Бо скільки я той череп ни тримав і які слова ни промовлєв, а зостався таким, як був… Господи мій миленький, — він хлипав і витирав сльози, — же тико хотів стати, як усі людоньки. Як людиночки наші…

— Що він каже? Чому плаче? — спитала, звісно, англійською, Таумі.

Коли Зінаїда переклала, Таумі раптом також затрусилася. На якусь мить їй здалося, що перед нею розступилася, розверзлася земля й вона бачить під собою безодню. В цю безодню летів увесь її світ. Її дотеперішнє життя й уявлення про цей світ.

— Why? — простогнала Таумі. — What for?[16]

Зінаїда здивовано озирнулася на гостю, і цієї миті їй стало також страшно. Вона побачила нещасного Івана, з якого насміявся цей бевзь, Борис Тищук, тут вночі, посеред лісу, на заклятому перехресті. Івана, який розкопував могилу відьми, аби дістати її череп.

«Він схотів бути розумнішим, таким, як всі, — подумала Зінаїда, і в неї стали підкошуватися ноги. — Хоч би не впасти, Господи… Я підозрювала, що він усвідомлює свою інакшість, але… Як же йому живеться на цьому світі?»

— Спитайте, де він подів черепа, — сказала Таумі. — Де зараз той череп?

Зінаїда спитала. Іван відповів, що череп закопав за селом, під старою розкарячкуватою сосною. Ну, там, за Федьковим урочищем.

— Я хочу побачити цього черепа, — забажала раптом Таумі.

І коли Іван дізнався про це бажання богині-гості, сльози враз висохли на його щоках, він засяяв, як нова копієчка, і затремтів — уже од щастя.

«Я хитрий», — подумав Іван.

А вголос промовив — так і так, він згоден, аякже, согласін показати те місце. Та тико он їй, нашій гості.

— Чому, Іване Миколайовичу? — спитала Зінаїда.

— Бо так тре, — хитрував далі Іван. — Бо то моя тайна. Кому хочу, то й показую. Не всім же череписько бачити. Всього-того, розговор окончін. Одвезіть нас до теї сосни.

Насправді ж йому хотілося, ну, раптом, ну, захотілося, аж млосно в грудях стало, лишитися удвох, сам на сам зі своєю (так, так, ну хіба вона не його?) чорною пантерою. Хоть на хвилиночку, хоч на секундочку, та удвох.

Георгій Семенович начальницьким тоном почав був заперечувати — як так, хто тут командує, але Зінаїда Антонівна його спинила.

— Буде так, як каже Іван Миколайович, — рішуче сказала вона.

І щось таке було