Читати книгу - "Яса. Том 2"

кліткою, в якій возять продавати на базар гусей, поклали туди зв’язаного Сулію, й поїхали в Микишин, й схопили Гулька та Зайченка. Сулію взяли з собою для того, аби показав, де живуть Гулько та Зайченко, а зв’язали, щоб вивідав усе до кінця. Для цього всіх трьох закинули до льоху. Але Гулько та Зайченко цей підступ розгадали й прибили Сулію трохи не до смерті. Сьогодні вранці той поволікся додому показувати синці, які йому буцімто намалювали сердюки. А Гулько та Зайченко чекають на квестію.

Та звістка страшенно розтривожила Ждана. Вже йому гетьманські милості в’їлися в ребра, до того ж Гулько був далеким родичем — троюрідним братом по матері. Це з ним пасли вони на Рокитянській луці корови, ловили в болоті карасі й обідали на Крячковій могилі. З неї злітали вниз, наслідуючи степових чаєчок… Це ж, міркував Ждан, він уже ніколи не погомонить з мрійливим Трохимом Гульком, не почує його скрипки, його тихого сміху. Й захотілося йому побачитися з Гульком. Так захотілося, хоч і смерть, а мусить побачитись. Може, думав, вдасться чимось допомогти Гулькові. Все — таки він, Ждан, присвічував гетьманові.

Тихенько виліз із — за столу, налив у мідний пугар дулівки й вийшов із світлиці. Сутеніло. У дворі стояла гнітюча задуха, пахло кізяками, перепрілими збоїнами, з — за високого зеленого паркану з гетьманського саду повівало сухим, переспілим запахом липи. Підійшов до великого, на два входи, цегляного льоху й здивувався, що пригощати нікого. Сердюк сидів на землі і спав, прихилившись спиною до червоної цегляної стіни льоху. Одні двері були відчинені, в других стриміла притика. Ждан подивував, що вони незамкнені, і в цю мить щось тоненько кольнуло його в груди, відтак само по собі закалатало серце, а думка запліталася, наче п’яна. Це ж так просто — підняти притику й тихенько гукнути у вологу темінь.

— …Хлопці, виходьте! — гукав Ждан, запах цвілі бив йому в носа.

Ніхто не виходив, і він покликав удруге і втретє. Нарешті там щось заворушилося, зачовгали на східцях ноги, і з льоху вийшли дві пропахлі кислими огірками та капустою постаті. Вони озиралися, розгублено витріщилися на Ждана.

— Трохиме, Василю, сердюк спить, — шепотів Ждан. — Втікайте.

В’язні озиралися, злякано косували на дубову хвіртку в паркані.

— Куди ми втечемо…

— Зі мною, на Січ, — аж стрепенувся, бо хоч цю думку носив у собі віддавна, але була вона десь далеко, мовби про запас, а тепер спалахнула, як порох. І з цього вогню, неначе з вибуху порохової гранати, вигулькнуло чорновусе обличчя Митрофана й поманило збадьорливою усмішкою.

— Нікуди нам втікати.

Не стільки зі слів, скільки з Трохимового вигляду Ждан зрозумів, що вони не втікатимуть, й не осудив їх. Подумав: у них жінки, діти (в Гулька — четверо), батьки… В цю мить вартовий сердюк голосно відригнув і лупнув очима. В тих очах стояла хмільна каламуть, думка довго не могла пробитися крізь неї. Врешті пробилася, козак утямив усе й спочатку щось забелькотів, а далі тоненько заверещав. Ждан стрепенувся, оглянувся по двору, в його голові знявся рій думок, але він не міг вхопити жодної. Утямкував одне: склалося на лихо, йому треба рятуватися.

— Допоможіть вкинути його в погріб, — гукнув до Гулька й Лещенка.

Ті монялися, переступали з ноги на ногу, одверталися. А тоді один за одним шаснули в погріб. А сердюка, — Ждан не пам’ятав, як те сталося, — деменув в обличчя, а сам згинці попід вікнами світлиці побіг до воріт, які вели з господарчого двору на греблю й далі на дорогу за село.

III

Митрофан шукав собі срібні підкови, щоб були по каблукові, в міру тонкі і щоб посередині в них була чирвочка. Вона дуже гарно відкарбовується на снігу та вологій землі.

Й зовсім не думав про те, що саме йому не випадало залишати за собою сліду. Таких підків не було. Обійшов усі ятки на Костянтинівській вулиці, де торгували залізом і залізяччям, а підібрати собі підкови не зміг. Ось і остання ятка. Над самими дверима висіла в’язка кінських підків, біля неї — набір кінських залізних пут, у кутку — шкворні, а далі попід стінами залізо для возів (ободи, ступки, отеси, підгейстери), а також ухналі, скребки, ножі для скоблення, бляшки для наритників, кільця й дзвіночки для дуг, вудила всіх розмірів.

Чубатий літній крамар у круглій татарській ярмулці та замицьканому чужоземному каптанці намагався збагнути з вигляду запізнілого покупця, що йому треба, заяснів виробленою посмішкою, та враз стенувся, неначе з холоду, спохмурнів і пішов зачиняти двері.

— Щасливо добувся? — запитав, шкиргонувши важким засувом.

— Мовби щасливо. Наші запорозькі кугути мандрувати не люблять, раді випхнути за січові ворота будь — кого й на дорогу припасів не шкодують. Так що не схуд.

— Ще схуднеш, — похмуро пообіцяв крамар. — Прив’язали ви мене до свого воза. Ще й брата мого в Батурині. А в нього шестеро… Як пуцьвірки.

— А що б вони їли, ті шестеро, якби не гетьман? — буркнув Митрофан. — І чим би торгував ти?

— Я оце стою тут і мовби душу свою продаю, — зізнався крамар. — Відпустіть ви її на покаяння.

— З тілом чи без тіла? — Й бачив, як тіпнувся крамар, як він злякався, та й у самого душа зіщулилася й затремтіла, сполохана чорною думкою: «А хто відпустить мою?»

Розділ двадцять четвертий

I

Пан Казимир із своїм гостем, двоюрідним братом Владиславом, сиділи у садку в збудованій у східному стилі альтанці, пили густий і холодний — просто з льоху — грушевий узвар, розмовляли. Пан Владислав приїхав третього дня. Це був пухкий, м’який, череватенький панок років сорока, з сивуватим чубом, який вився на скронях, чималим, у червоних прожилках носом, тонким голосом і вишуканими манерами. Любив поговорити про речі високі, про римських цезарів, походи Александра Македонського, хоч сам був людиною цілковито цивільною і посідав уряд скарбника луцького магістрату.

— Лиха це річ… старість, — мовив пан Владислав, у очах якого чаїлася сумна думка, і відсьорбнув з великого пузатого кухля. — Дуже лиха.

— Ти начебто не такий вже й старий, — заперечив пан Казимир.

— Маю на мислі не кволість і хвороби тіла — інше.

— Що ж саме? — запитав Казимир і посміхнувся. — Чим вона тебе лякає?

— Не лякає, а смутить. Молодість — вона щира й безбережна. Може пожертвувати життям задля якоїсь мети або заради когось іншого. А старість — зроду — віку. Та й не в самій жертовності суть.

— А в чому? — знову посміхнувся Казимир, якого тішила ця розмова,