Читати книгу - "11/22/63"

У бардачку лежала ще одна річ: номер «Телегіда» з Фредом Естером і Беррі Чейз на обкладинці[232]. Вже, мабуть, удесяте, після того, як я купив цей журнал з ятки на верхній Мейн-стрит, я розгорнув його на п’ятничній програмі.

20:00. Канал 2: «Нові пригоди Еллері Квіна», в ролях Джордж Нейдер та Лес Тремейн. «Така багата, така гарна, така мертва», підступний біржовий брокер (Віт Біссел) спокушає багату спадкоємицю (Ева Ґабор), тим часом Еллері зі своїм батьком проводять розслідування[233].

Журнал я теж приєднав до інших речей у торбі — взагалі-то просто на удачу, — а вже потім виліз із машини й вирушив у бік Ваймор-лейн. Дорогою мені зустрілися декілька мамунь і татусів, котрі колядували разом зі своїми дітьми, які були надто малими, аби самим утинати «каверзи за ласощі». З багатьох ґанків весело скалилися різьблені гарбузи, я проминув кілька опудал у солом’яних брилях з їх спрямованими на мене безвиразними поглядами.

Я йшов уздовж Ваймор-лейн просто посередині хідника, так, ніби мав повне право на походжання тут. Стрівши татуся, котрий вів за руку крихітну дівчинку в хитливих циганських сережках, маминій яскраво червоній помаді і з великими пластмасовими вушками, що стирчали вгору з її кучерявої перуки, я привітав батька, торкнувшись свого капелюха, і нахилився до дитини, котра теж несла власну паперову торбу.

— Хто ти, любонько?

— Аннетта Фууніджелльо, — відповіла вона. — Вона найгарніша з Мишкетирів[234].

— Ти теж гарнюня, — похвалив я її. — Ну, що треба сказати?

Дівчинка подивилася розгублено, і батько, нахилившись, щось шепнув їй на вушко. Вона прояснішала усмішкою:

— Нумо ласощі!

— Правильно, — похвалив я. — Але без каверз сьогодні, згода? — Собі я зарезервував ту, що я її сподівався утнути цим вечором чоловікові з молотком.

Я поліз рукою до своєї торби (довелося відвернути револьвер), дістав «Пейдей» і простягнув малій. Вона розкрила свою торбу, і я кинув батончик туди. Я був просто вуличним перехожим, абсолютним незнайомцем у місті, що не так вже й давно пережило жахливі злочини, але побачив однакову дитячу довіру на обличчях батька і його доньки. Дні нашпигованих ЛСД ласощів ще лежали далеко попереду, в майбутньому, як і дні застережень НЕ КОРИСТУЙТЕСЯ, ЯКЩО ПОРУШЕНА УПАКОВКА.

Батько знову щось прошепотів.

— Дякую вам, містере, — промовила Аннетта Фууніджелльо.

— Вельми втішений, — я підморгнув батькові. — Чудового вам обом вечора.

— Хоч би живіт в неї завтра не розболівся, — сказав тато, а втім, з усмішкою. — Ходімо, гарбузеня.

— Я Аннетта! — заперечила мала.

— Вибач, вибач. Ходімо, Аннетто. — Він обдарував мене посмішкою, торкнувся свого капелюха, і вони вирушили далі по здобич.

Я продовжив свій шлях до № 202, не поспішаючи. Я б ще й насвистував, аби губи в мене не були такими пересохлими. На під’їзній алеї я наважився на швидкий позирк навкруги. Побачив декілька «каверзників-ласунів» на іншому боці вулиці, але ніхто на мене не звертав ані найменшої уваги. Прекрасно. Я швидко вирушив уперед. Щойно опинившись поза будинком, я зітхнув з таким глибоким полегшенням, що віддих, здавалося, надійшов аж від самісіньких моїх п’ят. Далі я зайняв заплановану позицію в дальнім кутку заднього двору, безпечно прихованому між гаражем і живоплотом. Чи то я так гадав.

Я роздивлявся заднє подвір’я Даннінгів. Велосипедів там вже не було. Більшість іграшок залишилися — дитячий лук і кілька стріл з наконечниками-присосками, бейсбольний кий з обмотаним ізоляційною стрічкою держаком, зелений хула-хуп — проте духова рушниця «Дейзі» зникла. Гаррі забрав її до хати. Він же збирався йти з нею на «каверзи або ласощі» в ролі Баффало Боба.

Чи «дав йому уже за це просратися» Тугга? Чи вже промовила його мати: «Бери, якщо хочеш, це ж не справжня рушниця»? Якщо ще ні, то вже скоро. Їхні репліки вже написані. Мені скрутило шлунок, але цього разу не через той 24-годинний вірус, що ходить містом, а тому що зринуло усвідомлення — тотальне, того роду, яке нутром відчуваєш, — воно явилося мені в усій своїй голосракій славі. Я збагнув, що все це насправді мусить статися. Фактично, все вже відбувається. Шоу розпочалося.

Я поглянув на годинник. Мені здавалося, що я залишив машину на стоянці біля церкви не менше години тому, але було лише за чверть до шостої. У будинку Даннінгів сім’я сідатиме вечеряти… хоча, наскільки я знаю дітей, найменші будуть надто збуджені, щоби хоч сяк-так поїсти, а Еллен уже буде вбрана у свій костюм принцеси Літоосінь Зимавесна. Вона, либонь, нарядилася в нього, щойно повернулась зі школи додому, і зводитиме з розуму матір проханнями допомогти їй з бойовою розмальовкою.

Я сів, спершись спиною на задню стіну гаража, порився в торбі й видобув звідти батончик «Пейдей». Підвівши з ним руку, я подумав про бідного Джей Альфреда Пруфрока[235]. Я не вельми від нього відрізнявся, хоча всього лиш не був певен, чи наважуся з’їсти батончик. З іншого боку, мені багато чого треба зробити в наступні три з гаком години, а в шлунку в мене вила пустка.

«На хер», — подумав я і розпечатав батончик. Він смакував пречудово — солодкий, солонуватий і жуйкий. За два укуси я поглинув більшу його частину. Вже приготувався запхнути до рота залишок (і дивувався, чому я не здогадався також покласти собі до торби сендвіч і пляшку коли), як раптом краєм лівого ока помітив порух. Я почав розвертатися, одночасно намацуючи в торбі револьвер, але було вже пізно. Щось холодне й гостре вкололо мене у западину лівої скроні.

— Дістань руку з торби.

Я відразу впізнав цей голос. «Смішніше було б хіба льоху поцілувати», — докинув його власник, коли я запитав, чи не знає він або хтось з його друзів парубка на прізвище Даннінг. Він сказав, що в Деррі повно Даннінгів і невдовзі я в цьому переконався особисто, але він тоді відразу ж второпав, на кого саме я полюю, хіба не так? І доказ цього я зараз маю.

Вістря клинка врилося ще трішки глибше, я відчув цівку крові в себе на лівому боці обличчя. Кров була теплою проти моєї захололої шкіри. Майже гарячою.

— Давай, куме, витягай.