Читати книгу - "Замок"

всі ці прикмети страшенно несуттєві, – наприклад, особливості манери нахиляти голову або ж якісь там роз-стібнуті ґудзики на камізельці, – все це неможливо сприймати серйозно. Ще промовистішим мені видається те, як Кламм спілкується з Варнавою. Брат мені часто це описував і навіть малював. Переважно Варнаву приводять до великої канцелярської приймальні, але це не канцелярія Кламма, і взагалі не чиясь особиста канцелярія. По довжині ця кімната поділена навпіл перегородкою, що сягає від стіни до стіни, вузька частина приміщення, де ледь-ледь можуть розійтися двоє, – це приміщення чиновників, а ширшу частину займають прохачі, глядачі, слуги і вісто-ноші. На перегородці лежать одна поряд із одною великі відкриті книги, біля кожної стоїть чиновник і читає. Але урядники не залишаються довго біля однієї книги, а міняються, причому не книгами, а місцями. Найбільше в процесі цього обміну Варнаву вражає те, як вони змушені тиснутися, проходячи один повз одного, бо кімната неймовірно вузька. Спереду, поблизу конторки, стоять нижчі столи, за ними сидять писарі, які нотують те, що надиктовують їм чиновники. Варнаву завжди дивує цей процес. Ніхто не віддає наказу до писання, і саме диктування відбувається неголосно, збоку майже непомітно, що службовець говорить, він ніби продовжує читати, як і раніше, але при цьому ще щось нашіптує, а писар усе чує. Часто чиновник диктує так тихо, що писар сидячи не годен нічого почути, тоді він підскакує, запам'ятовує текст, швидко повертається на місце й записує, потім знову підскакує і так далі. Це так дивно! Майже незбагненно. Зрештою, Варнава має достатньо часу спостерігати за всім, бо там, у передпокої, він часом стоїть годинами, а то й цілими днями, аж поки погляд Кламма не впаде на нього. І навіть після того, як Кламм уже побачив його, а Варнава по-військовому виструнчився, це ще нічого не означає, бо Кламм може знову заглибитися у свою книгу й забути про Варнаву, і так трапляється досить часто. Але що ж це за вістова служба, якщо вона не має ніякого значення? Мені стає недобре, коли Варнава вранці говорить, що сьогодні мусить іти до Замку. Я думаю про те, що цей похід, мабуть, не має ніякого змісту, цей день можна вважати втраченим, а цю надію марною. Навіщо це все? А тут лежить гора замовлень, за якими постійно питає Брунсвік.

– Добре, – сказав К. – Варнава мусить довго чекати, поки отримає доручення. Це зрозуміло, здається, тут забагато урядників, і не кожен може щодня отримувати по завданню. На це марно нарікати, бо це стосується, мабуть, кожного. Але, зрештою, і Варнава, мабуть, отримує доручення, навіть мені він приніс уже два листи.

– Можливо, – сказала Ольга. – Нам немає на що нарікати, особливо мені, адже я знаю все тільки з розповідей. І мені, дівчині, далеко не все зрозуміло, бо ж Варнава багато чого не розповідає взагалі. Але послухай, як виглядає справа з листами, наприклад із листами для тебе. Ці листи дає йому не власноручно Кламм, а писар. Трапляється це в довільний день і довільну годину, – саме тому ця служба й така виснажлива, попри позірну легкість.

Адже Варнава постійно мусить бути готовим до того, що писар згадає про нього і його покличе. Кламм, здається, взагалі не бере в цьому участі, він читає собі спокійно свою книгу; а інколи, і то досить часто, Кламм протирає своє пенсне саме в ту мить, коли приходить Варнава, і тоді, можливо, бачить мого брата, якщо він узагалі бачить хоча б щось без пенсне, а Варнава в цьому сумнівається. Очі Кламма цієї миті майже заплющені, здається, що він спить та уві сні протирає скельця. Писар шукає в численних папках і стосах документів під столом листа для тебе, і цей лист написаний зовсім не зараз, а дуже давно, принаймні так виглядає конверт, мабуть, лист лежить там уже тривалий час. Але якщо це старий лист, то чому Варнава мусить так довго на нього чекати? І ти також? Та й сам лист, мабуть, давно застарів. І через це Варнава має славу поганого й повільного вістового. Писар, ясна річ, полегшує собі завдання, він просто віддає Варнаві листа й каже: «Від Кламма для К.». І все. Тоді Варнава задихано прибігає додому, тримаючи під сорочкою, на голому тілі, отриманого нарешті листа, ми сідаємо з ним тут на лаві, він розповідає, ми намагаємося зважити всі деталі й збагнути, чого йому вдалося досягти. Та врешті приходимо до висновку, що вдалося дуже мало, та й те під питанням. І Варнава відкладає листа набік, не має ні найменшого бажання відносити його адресатові, хоча й спати йому не хочеться. Він береться за шевство і просиджує над цим цілу ніч. Так воно є, К., це мої таємниці, і тепер тебе напевно не дивує, чому Амалія ними не цікавиться.

– А що з листом? – запитав К.

– З листом? – перепитала Ольга. – Після того як я протягом якогось часу вмовляю Варнаву, а можуть минути дні, а то й тижні, він урешті бере листа і йде з ним до адресата. У таких речах він дуже залежний від мене. Я можу легше взяти себе в руки після того, як мине перше враження від його розповіді, а для нього це неможливо, бо ж він знає більше, ніж я. І тому я мушу час від часу повторювати йому: «Чого ти хочеш, Варнаво? Про яку кар'єру, про яку мету ти мрієш? Хіба ти хочеш піднятися так високо, що будеш змушений покинути назавжди нас усіх? Хіба це твоя мета? Можливо, я даремно так думаю, але як тоді пояснити твоє постійне незадоволення тим, чого ти вже досягнув? Озирнися довкола, хіба хоч хтось із наших сусідів піднявся так високо, як ти? Звичайно, їхнє становище інше, ніж у нас, і їм не потрібно намагатися вийти за межі своєї господарки, але навіть без порівнянь можна стверджувати, що в тебе все йде якнайкраще. Існують перешкоди, сумніви, розчарування, але це тільки підтверджує відому нам із самого початку істину, що тобі нічого не впаде з неба, а навпаки, за кожну дрібницю доведеться боротися. Це додатковий привід пишатися собою, а не впадати в зневіру. А крім того, хіба ти не борешся ще й за нас? Хіба це для тебе нічого не означає? Не додає тобі сили? А те, що я горда і часом навіть зарозуміла, бо маю такого брата, хіба це не дає тобі певності? Ти