Читати книгу - "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2"

— А він її убив?

Я трохи помовчав, розглядаючи літнє місто крізь темні окуляри.

— Ніхто цього не знає. Та, зрештою, яке це має значення?

Він тільки чекав слушної нагоди.

Виставивши лікоть у вікно й підперши щоку долонею, Юкі дивилася на навколишній краєвид і слухала гурт «Talking Heads». Я подумав, що порівняно з нашою першою зустріччю вона трохи подорослішала. Чи, може, так мені здалося. Адже минуло тільки два з половиною місяці…

«Літо…» — подумав я.

— Що ви тепер збираєтеся робити? — спитала Юкі.

— Справді, що робити? — сказав я. — Нічого ще не вирішив. Що б такого придумати? В усякому разі, ще раз побуваю в Саппоро. Завтра або післязавтра. Там у мене залишилися справи, які треба залагодити…

Я мушу зустрітися з Юмійосі. І з Чоловіком-Вівцею. Там — моє місце. Я йому належу. Там хтось плаче за мною. Я мушу ще раз туди повернутись і з’єднати докупи розірване кільце.

Поблизу станції Йойоґі-Хатіман Юкі захотіла вийти.

— Поїду електричкою на лінії Одакю, — сказала вона.

— Довезу тебе куди треба, — запропонував я. — Бо сьогодні до вечора я вільний.

Вона всміхнулася.

— Дякую. Не турбуйтесь. Це дуже далеко й, крім того, електричкою буде швидше.

— Дивно… — сказав я, знімаючи окуляри. — Ти сказала «дякую»?

— А що, хіба не можна?

— Звичайно, можна…

Секунд десять-п’ятнадцять вона дивилася мені в вічі. На її обличчі не було якогось певного виразу. Тільки блиск в очах і форма губ потроху змінювалися — губи стискались, а проникливі очі оживали, нагадуючи мені про літнє сонце. Про сонячне проміння, що яскраво вигравало на поверхні моря того, минулого, літа.

— Ти просто мене зворушила, — додав я.

— Дивак! — сказала вона. Вийшла з автомобіля, хряснула дверцятами й, не озираючись назад, пішла тротуаром. Я пильно стежив за її стрункою постаттю в людській юрбі. А коли вона зникла, я відчув нестерпний смуток. Ніби хтось знехтував моєю любов’ю.

Насвистуючи «Summer in the City» гурту «Lovin’ Spoonful», я проїхав з Омотесандо на Аоямадорі з наміром накупити продуктів в універмазі «Кінокунія». Та, заїжджаючи на автостоянку, я раптом згадав, що завтра або післязавтра відлітаю до Саппоро. Не треба готувати їжі, не треба купувати продуктів. Од такої думки я навіть розгубився. Бо зараз я зовсім не мав що робити.

Я ще раз без ніякої мети покружляв по місту й повернувся додому. Квартира здавалася страшною пусткою.

«От тобі й на!» — подумав я. І, звалившись на ліжко, втупився у стелю. «Всьому цьому можна дати назву», — подумав я. І вголос вимовив:

— Відчуття втрати.

Що й казати, не дуже приємні слова.

— Ку-ку! — сказала Мей. І її голос прокотився дзвінкою луною у порожній кімнаті.

42

(Сон про Кікі)

Мені снилася Кікі. Гадаю, що це був сон. А якщо не сон, то якась дія, споріднена з ним. Що таке «дія, споріднена зі сном»? Сам не знаю. Але таке буває. На пограниччі свідомості існує багато чого такого, чому й назви не придумати.

Однак я вирішив назвати це сном. Бо, як мені здається, таке визначення найточніше відповідає суті того, що я пережив.

* * *

Кікі снилася мені вдосвіта.

І вві сні був досвіток.

Я дзвонив по телефону. За кордон. Набирав номер телефону, який жінка — начебто Кікі — залишила на підвіконні кімнати в торговельному кварталі Гонолулу. Клац, клац, клац! — чулося у трубці. Я подумав, що з’єднуюся. Цифра за цифрою. Після короткої паузи залунали гудки. Притиснувши трубку до вуха, я підраховував глухі звуки. П’ять… шість… сім… вісім… Після дванадцятого гудка трубку хтось підняв. І тієї ж миті я опинився там, у порожній «кімнаті смерті» в торговельному кварталі Гонолулу. Видно, був полудень: крізь віконечка у стелі, схожі на ілюмінатори, пробивалося зверху сонячне проміння. Кілька товстих стовпів світла, наче витесаних ножем і сліпучих, як південне сонце, падали прямовисно на підлогу, а всередині них кружляла пилюка. Поза тими стовпами кімната була темна й холодна. Контраст між її частинами здавався разючим. «Наче я на дні морському», — подумав я.

Я сів на диван і приклав трубку до вуха. Телефонний шнур довго звивався по підлозі, перетинав стовпи світла й губився у хисткій темряві. Такого довжелезного шнура я ще ніколи не бачив. Усе ще тримаючи телефон на колінах, я оглянувся навколо.

Розміщення меблів у кімнаті від минулого разу не змінилося. Ліжко, стіл, диван, стільці, телевізор і торшер стояли у неприродному порядку. І запах залишився той самий. Запах тривало замкненого приміщення. Застояне повітря, що відгонить пліснявою. А от шести скелетів не було. Ні на ліжку, ні на дивані, ні на стільці перед телевізором, ні за обіднім столом. Усі зникли. Зник і посуд із недоїденими стравами. Я поставив телефон на диван і підвівся. Трохи боліла голова. Гострим болем — так болить, коли чуєш якийсь дуже різкий звук. А тому я знову сів.

І тоді на стільці в найдальшому кутку, огорненому пітьмою, щось наче заворушилось. Я напружив зір. Це «щось» легко підвелось і, зацокавши каблучками, попрямувало до мене. Це була Кікі. Вона повільно виринула з темряви, пройшла через стовпи світла й сіла на стілець за столом. Як і минулого разу, Кікі була в блакитній сукні та з білою сумочкою через плече.

Вона сиділа й пильно дивилася на мене. З надзвичайно спокійним виразом на обличчі. Розташувалася не на світі і не в тіні, а посередині між ними. Я підвівся і вже збирався підійти до неї, але чомусь зупинився — через розгубленість, а може, через біль у скронях.

— Куди ділися скелети? — запитав я.

— Та хто його знає… — відповіла вона. — Мабуть, зникли…

— Це ти їх прибрала?

— Та ні, вони просто зникли. А може, це ви їх прибрали?

Я зиркнув на телефон і легко потер скроні кінчиками пальців.

— Власне, що вони, ці скелети, означали?

— Вас, — відповіла вона. — Це ж ваша кімната. Тут усе ваше.

— Моя кімната? — перепитав я. — Ну, а як готель «Дельфін»? Що ж там?

— І там, звичайно, ваша кімната. Там у вас Чоловік-Вівця. А тут — я.

Стовпи світла нітрохи не здригалися. Стояли незмінними, наче витесаними з прозорого каменю. І тільки повітря в них злегка гойдалось. Я дивився на їхнє гойдання невидющими очима.

— Де тільки немає моїх кімнат… — сказав я. — Знаєш, мені щоночі снився однаковий сон. Сон