Читати книгу - "1Q84. Книга ІІ"

— Спить?

— Міцно, — відповіла Аомаме.

Голомозий подивився Аомаме прямо в очі. Заглядав у них до самого дна. Потім, ніби перевіряючи, чи нема чогось підозрілого, поглянув на її ноги, а тоді — знову на обличчя.

— Усе було звичайним?

— Коли сильний стрес знято з м'язів, людина часто міцно засинає. Нічого особливого в цьому немає.

Голомозий підійшов до дверей, що відділяли вітальню від спальні, й, тихо повернувши клямку, прочинив їх і зазирнув усередину. Ніби готуючись у разі чого вихопити пістолет, Аомаме схопилася правою рукою за пояс. Охоронець секунд десять роздивлявся по кімнаті, а тоді зачинив двері.

— Як довго спатиме? — спитав він. — Не годиться залишати його постійно на підлозі.

— Через години дві зможе прокинутися. А до того часу залиште його в цьому положенні.

Голомозий зиркнув на свій наручний годинник, щоб звірити час. Потім легко кивнув.

— Зрозуміло. Так і зробимо, — сказав він. — Душ не приймете?

— Не треба. Тільки дозвольте переодягтися.

— Звичайно. Зайдіть, будь ласка, в туалетну кімнату.

Аомаме хотіла якомога швидше покинути готель, особливо не переодягаючись. Але вирішила, що краще не викликати підозри охоронців, і тому переодяглася в те, у чому прийшла. Треба було повертатися додому в такому самому одязі. У туалетній кімнаті вона зняла робочий костюм, скинула мокру від поту білизну і, витерши тіло рушником, одягла нову. Натягла на себе попередні бавовняні штани й білу блузку. Пістолет запхала під пояс, щоб не було видно ззовні. Зробила кілька рухів руками й ногами, щоб перевірити, чи вони не здаватимуться неприродними. Помила обличчя милом, розчесала щіткою волосся. Тоді стала перед великим дзеркалом над умивальником і під різними кутами рішуче скривила обличчя, щоб розслабити напружені, застиглі м'язи. Через певний час її обличчя повернуло собі звичний вигляд. Але після неодноразових гримас вона не відразу згадала, яким був її звичний вираз обличчя. Щоб з цим хоч якось визначитися, довелося зробити кілька спроб і помилок. Удивляючись у дзеркало, Аомаме доскіпливо перевірила своє обличчя. «Безперечно, — подумала вона, — воно звичне. Може всміхатися. І руки не тремтять. І погляд впевнений. Як завжди у мене, холоднокровної».

Однак нещодавно, коли вона щойно вийшла зі спальні, Голомозий пильно придивлявся до неї. Може, помітив сліди сліз на її обличчі. Вони, напевне, ще залишилися після того, як вона плакала. Подумавши про це, Аомаме занепокоїлася. Можливо, він здивувався, чого це вона, розминаючи лідерові м'язи, мала б пускати сльозу. Чи не запідозрив, що сталося щось незвичайне? Може, відчинивши двері, знову зайшов подивитися на лідера й відкрив, що його серце зупинилося…

Аомаме сягнула рукою до пояса й помацала рукоятку пістолета. «Треба заспокоїтися, — подумала вона. — Нема чого боятися. Якщо страх буде видно на обличчі, охоронець засумнівається».

Приготувавшись до найгіршого, вона взяла лівою рукою спортивну сумку й сторожко вийшла з туалетної кімнати. Її права рука могла в будь-яку мить схопити пістолет. Однак у кімнаті нічого особливого не сталося. Голомозий, схрестивши руки, стояв посеред кімнати й, примруживши очі, про щось думав. Кінський хвіст, незмінно сидячи на стільці біля входу, спокійно спостерігав, що відбувається навколо. Його холодна пара очей скидалася на кулемет бомбардувальника. Він звик наодинці стежити за блакитним небом. Його очі відсвічували блакиттю.

— Мабуть, утомилися, — сказав Голомозий. — Може, вип'єте кави із сандвічами?

— Дякую, — відповіла Аомаме. — Після роботи я не відчуваю голоду. Приблизно через годину поволі з'являється апетит.

Голомозий кивнув. І з внутрішньої кишені піджака вийняв товстий конверт і, ніби зваживши його вагу на долоні, передав Аомаме.

— Вибачте, але ми платимо вам не лише за візит. Як я вже казав, дуже просимо, щоб про сьогоднішню зустріч ніхто не дізнався.

— Ви хочете сказати, що платите мені також за мовчання? — жартома спитала вона.

— Ні, просто хочемо сказати, що забрали у вас багато часу, — навіть не всміхаючись, відповів охоронець.

— Я зберігаю таємницю незалежно від грошової суми. Це входить у рамки моєї роботи. Назовні ніщо не просочується, — сказала Аомаме й, узявши конверт, запхала його в спортивну сумку. — Розписку дати?

Голомозий хитнув головою.

— Не треба. Все це залишається між нами. Декларувати його як дохід нема потреби.

Аомаме мовчки кивнула.

— Мабуть, чимало потрудилися? — поцікавився Голомозий.

— Більше, ніж завжди, — відповіла Аомаме.

— Бо йдеться про незвичайну людину.

— Начебто.

— Це незамінна людина, — сказав охоронець. — Тривалий час страждав від страшного фізичного болю. Так би мовити, перебрав на себе наші муки. Нашим бажанням було хоч трохи той біль зменшити.

— Позаяк основна причина болю невідома, то нічого певного не можна сказати, — добираючи слова, сказала Аомаме. — Гадаю, хоч трохи біль зменшиться.

Голомозий кивнув.

— Як бачимо, і ви досить вморилися.

— Можливо, — відповіла Аомаме.

Поки Аомаме й Голомозий розмовляли, Кінський хвіст, сидячи біля дверей, мовчки стежив за тим, що відбувається в кімнаті. Вираз його обличчя не змінювався, лише очі ворушилися. Хтозна, чи їхня розмова доходила до його вух. Самотній, мовчазний та надзвичайно пильний, він шукав між хмарами тінь ворожого літака, який спочатку скидався на макове зернятко.

Трохи завагавшись, Аомаме спитала Голомозого:

— Вибачте за недоречне запитання, але скажіть, чи пити каву і їсти сандвічі з шинкою не суперечить приписам секти?

Повернувши голову, Голомозий зиркнув на стіл з кавником і сандвічами. На його губах з'явилося щось схоже на легенький усміх.

— У нашій секті немає надто суворих приписів. Алкогольні напої і куріння заборонені. До певної міри обмежено все, що стосується статевого життя. Однак у виборі харчування ми порівняно вільні. Як правило, споживаємо прості продукти, але ні кава, ні сандвічі з шинкою нам не протипоказані.

Не висловивши своєї думки про це, Аомаме тільки кивнула.

— Коли збирається разом багато людей, то, звісно, певні правила співжиття потрібні. Та коли увага звертається в основному на формальності, то може загубитися первісна мета. Без приписів і віровчення, безперечно, не можна обійтися. Але головне — не форма, а зміст.

— І таким змістом наповнював секту лідер?

— Авжеж. Він міг чути голос, який до нас не доходив. Це особлива людина, — сказав охоронець і ще раз глянув в очі Аомаме. — Щиро дякую за вашу сьогоднішню працю. Здається, щойно і дощ перестав.

— Був страшний грім, — мовила Аомаме.

— Дуже страшний, — погодився Голомозий. Але, видно, не виявляв особливої цікавості ні до грому, ні до дощу.

Уклонившись, Аомаме взяла спортивну сумку й попрямувала до дверей.

— Почекайте, будь ласка, — різким голосом затримав її ззаду Голомозий.

Зупинившись посеред кімнати, Аомаме озирнулася. Її серце шалено закалатало. Несамохіть її права рука торкнулася пояса.

— А мата?… — запитав молодший охоронець. — Ви забули взяти