Читати книгу - "Ключ від Королівства"

— Фе, Гарольде!

— Ти його знищила?

— Звичайно. Бо де б я зараз була?

— Зрозуміло де… Ну, що далі?

Коли я дійшла до поєдинку з туманною бабою, він округлив очі й тихо охнув.

— Слухай… А я тебе непогано вивчив. Ну скажи — непогано?

Я розсміялася.

На зміну дневі надходив вечір. Караван ішов тепер не берегом, ми заглибилися в сосновий ліс. Небезпеки не було — так свідчив посох Гарольда. Мій посох залишився в Оберона, і король поки що не виявляв бажання повернути мені його.

Принцеси їхали в кареті. Завіски на вікнах були щільно опущені. Наскільки мені було відомо, жодна із сестер-хранительок не хотіла розмовляти з принцом чи Ельвірою. Вони пленталися в хвості каравану. На них ніхто не звертав уваги.

Тепер Гарольд розповідав мені, що трапилося з караваном за час нашої відсутності. Оберонові й магам дороги доводилося не легше, ніж мені, а може, навіть важче, адже під їхньою опікою було стільки людей! Докладну розповідь про загибель Ланса я вислухала, низько опустивши голову.

— …А зараз уже недовго. Нюхом чую — десь тут буде наше нове Королівство. Можливо, вже сьогодні туди дістанемося. Ти уявляєш, Ліно, — сьогодні!

— Гарольде, — сказала я тихо. — А що буде з королем, якщо він не зможе виконати обіцянки?

Гарольд підвів голову:

— Він тобі розповів, так?

— А по-твоєму, мені не можна довіряти?

— Я не це мав на увазі, — Гарольд зніяковів. — Просто це не для дівчаток.

— Я маг дороги!

— Добре, не сердься. Сама поміркуй: він присягнувся життям. Що з ним буде, якщо клятву буде порушено?

— Він помре?!

Гарольд засопів.

— Але ж це несправедливо!

Гарольд дивився вдалину.

— Треба відшукати для нього цих п’ятьох принців, — сказала я твердо. — Хоч із-під землі.

Гарольд зітхнув.

— Якби це було так просто…

Ліс розступився. Караван вийшов на високий берег. Море лежало далеко внизу. Терасами спускалися вниз зелені луги, а праворуч і ліворуч блищали у вечірніх променях сонця верхівки гір.

Сурмач раптом заграв незнайому мелодію, таку пронизливу й радісну, що кожна моя волосина стала дибки.

— Що це за сигнал?

— Прибуття, — хрипко сказав Гарольд. — Він сурмить прибуття Королівства і кінець дороги.

Розділ двадцять дев’ятий

Усе заново

Замок змінювався щосекунди. Ось він зовсім іграшковий, ніби шоколадний, з тоненькими башточками, з мереживними ґратами; ось він на очах погрубшав, посуворішав і перетворився на фортецю — твердиню з неприступними стінами, з очима-бійницями. Ось він став білим як сніг і святковим; ось його стіни набули рожево-цеглистого відтінку, а башти потовстішали, наче бочки. Ось він знову почав змінюватися: струмував у повітрі, перетікав сам у себе, поки не став природною частиною пейзажу. На фоні далеких скель, у компанії з високими соснами, в дружбі з лугами і морем — здавалося, він виріс тут сам по собі, саме такий, як захотілося природі, а якщо його не буде — світ навколо стане біднішим…

Я скажено зааплодувала. Люди, що стояли навколо, покосували зі здивуванням. Я зніяковіла й заховала долоні під пахви.

— Приблизно так, — сказав Оберон.

Повітряний замок на мить став майже реальним, а потім розтанув без сліду. Оберон опустив посох.

Люди, які до того стояли тихо-тихо, заговорили всі разом, зарухалися, хтось щасливо розсміявся. Я з жалем дивилася на місце, де ще секунду тому стояв замок — такий гарний! Це скільки ж часу потрібно, щоб побудувати його з піску й дерева, каміння й глини по-справжньому?

Навколо були тільки щасливі обличчя. Навіть древній старигань (за останні кілька тижнів він ані крапельки не помолодшав) усміхався, сидячи у кріслі-ношах. Комендант набундючився від усвідомлення власної вагомості, у його руках був згорнутий в трубочку план, і він розподіляв доручення. Канцлер, навпаки, весело скинув куртку й закотив рукави сорочки — він збирався складати піч для випалювання цегли. Оберон щось пояснював начальникові варти, який став тепер бригадиром лісорубів. Стражники стояли зімкнутою шеренгою, на плечі у кожного була сокира, а у блондина, який ділився зі мною вудкою, навіть дві…

Зграйкою пройшли колишні принцеси-наречені, а зараз хранительки Обіцянки. Я нишком глянула на них — та вони дівчатка зовсім, ще не скоро, мабуть, посивіють. У мене трішки відлягло від серця.

— Ліно! — Оберон тепер ішов до мене. — Тобі доведеться чергувати на кухні… — він уповільнив крок. — Чи ти хочеш просто зараз додому?

Я з жалем глянула на те місце, де раніше стояв повітряний замок.

— А можна додому негайно?

— Ну звичайно, — сказав Оберон втомлено. — Королівство засновано. Один крок — і ти там, звідки я тебе взяв… Що ти вирішила?

Він виглядав чужим. І Гарольд насупився й відвернувся. Я образилася: вони обидва думають, що я отак їх кину?

— Я вас покину, чи що?

Вони переглянулися. Оберон фиркнув. Гарольд широко заусміхався.

— Вона нас не залишить напризволяще, — сказав Оберон майже ніжно. — А кашу варити ти вмієш?

— Та вже зварю якось!

* * *

Ох уже ці казани над багаттям! І нема вимикача, щоб зменшити чи збільшити вогонь. А диму, диму! А кіптява! А спробуй дотягнутися до дна — хай навіть довгою ложкою!

Я зовсім зневірилася, коли на допомогу мені надійшла мати Гарольда. Вона була чудовою куховаркою: навіть те, що в мене вийшло з грудками, вона примудрилася розім’яти, а те, що підгоріло, — довести до їстівного стану. У короткі хвилини перепочинку я дмухала на обпечені пальці. Ось як буває: з мага дороги — в куховарки. Та що вдієш, якщо навіть канцлер тягає каміння, якщо навіть сестри-хранительки (хай їм грець), підібгавши спідниці, місять ногами глину!

Над грандіозним будівельним майданчиком панувало відчуття свята. Сурмач, видершись на уламок скелі, без передиху грав веселі мелодії, і тільки коли Оберон махнув йому знизу посохом, подав сигнал до обіду. Я стояла на роздачі. Зачерпувала з казана паруючу кашу, накладала в підставлені тарілки, кухлі й миски.

— Дякую, Ліно.

— Дякую, магу дороги!

— Дякую!

Тільки тепер мені стало ясно, що вони мені пробачили — повністю, без каменя за пазухою. Просто забули, що трапилося, і все. Я бажала всім смачного і тихо сподівалася, що каша (завдяки матері Гарольда!) вийшла їстівна.

Після обіду ніхто не відпочивав — знову заснували люди, зацюкали сокири, а десь поблизу вдарив ковальський молот. Мені довелося чистити казан (такою брудною я не бувала навіть у болоті), тоді знову бігти до струмка за водою, заново розпалювати багаття й готувати — тепер уже вечерю. Давалася взнаки втома. Руки, звиклі до палиці, від усіх цих ложок, відер, шкребків вмить вкрилися мозолями.

І яким же було моє здивування, коли приблизно за годину після обіду