Читати книгу - "Шлях Абая"

— Е, світе мій, дідівський спосіб і довів нас до злигоднів! Хто на цьому світі бідніший і голіший за всіх? Діти казахів! Глянь на росіян: у них є міста, села… А що в нашої незліченної бідноти? Одна втіха, що степи широкі і пустелі безлюдні,— куди хоч котись, як перекотиполе, доки тебе гонить степовий вітер… І нема від тебе ні сліду, ні добра. Наче шумовиння на озері: виникнеш і зникнеш. Сьогодні в лощині, завтра на горбі… А де ж сліди, якими ти можеш пишатися, де ознаки давнього життя, де спадщина нащадкам?

Ці гіркі запитання Абай сприймав так, неначе вони були звернені до нього, а не до Єрбола. Немовби сам народ, змучений, знесилений, стояв перед ним, покладаючись на нього, як на розумного сина, що один бачить шлях, і питав: «Куди ж іти?» А він — безпорадний, безсловесний — мовчав і тільки мучився в тузі.

— Які жорстокі твої думки, Базеке! Вони печуть, як шумуюча отрута.

— Не в мені перешумувала ця отрута, а в умах твого народу. Глянь навколо. Всі душі змучені цією отрутою.

— Хто дасть відповідь, хто покаже шлях до порятунку від лиха? Видно, не я. В малому я можу допомогти. А всім порятунку не знаходжу. Через те й мучить мене горе, Базеке.

— Бідолашних старців скрізь повно, а ти дай мені снаги, пробуди в мені волю, Абай! — осудливо сказав Базарали, дивлячись на друга ясним поглядом, у глибині якого палав упертий, холодний вогонь.

Тим часом Одек принесла чайник, і чоловіки присунулися до скатертини. Задумливо сьорбаючи міцний чай, Абай сидів мовчки. Базарали повернувся до Єрбола, продовжуючи перервану думку:

— Значить, по-твоєму, лихо не в кочуванні? Ну, а всі ці «чорні збори», недоїмки, які вчора стягали з людей?

На кого вони обрушилися лютим злом? На старців та голодних! А коли б ці бідолахи не тягалися за баями по кочовищам, а жили б окремо, у жатаків, на свої заробітки, може б, і не потрапили вони в пащу цих вовків? — Він помовчав, пригадуючи недавнє горе.— Видно, й тебе, Абай, розлютили! Міцно вдарив ти по кривавій пащі! Я так був задоволений, наче не ти, а я це зробив… І шкода, що мене придушила ця тяжка недуга… Адже ж скільки народу від них терпить горе! Будь би я на ногах, кинувся б у бій, нехай би спіткала в ньому навіть смерть. Чого мені шкодувати, що берегти? Народ тоді бушував у горі й гніві; стати б попереду нього, повести до справедливої помсти, покарати ворогів! Краще вмерти, спалахнувши на вогнищі, ніж довго гнити у пітьмі.

Єрбол схвально засміявся:

Е, Базеке, ти скаржишся на хворобу, а насправді в тобі сили й гніву більше, ніж у цілому десятку інших!

— Правду каже Єрбол,— підтримав Абай.— От ми і міцні, і здорові, і задоволені з себе, а й разу не знаходили в собі стільки волі й гніву! Я пишаюся тобою зараз, Базеке, а, подумавши про себе, про свої справи, тільки соромлюсь…

— Не кажи так, Абай, і не думай так! — спинив його Базарали.— Хто я? Крикун, горлань. Усі мої подвиги — на коні, в ударі соїла. А ти? Ти працьовитий хлібороб, ти сівач. Народ дістає від тебе насіння нового життя. Тільки одного бажаю тобі: нехай стелиться твій шлях все ширше перед тобою, нехай іде він усе вище! Нехай буде він широкою, вірною дорогою, якою потягнеться караван усього твого народу.

Абай тільки сумно похитав головою. В довгій розмові з друзями він знову повторив ті думки, які стали для нього звичними, які він викладав у своїх віршах. Так, він присвятив себе боротьбі зі злом, він показував людям його страшне обличчя, різноманітне в незліченних проявах насильства, несправедливості, сваволі. Але він не показав народові, яке ж саме це добро, благо? Не вказав і світлого шляху до нього, не вказав шляху наполегливої боротьби. Важкі думки гнітили Абая.

Допізна друзі висловлювали один одному свої думи і мрії про чесне служіння народові, про його щастя. Повний місяць уже освітлював степ яскравим сріблястим сяйвом. Вечір був теплий і безвітряний. Постіль Базарали винесли з юрти, гостям постелили тут же. Друзі полягали поряд, мовчки прислухаючись до дихання степу і розкошуючи з спокійної, м’якої прохолоди.

Місяць нині здавався таким великим, начебто він особливо близько присунувся до аулу. Здавалося, щось привернуло його увагу на цьому малюсінькому клаптику світу, і він зійшов із своєї неймовірної висоти, щоб краще вдивитися в це тихе гірське урочище. Зачарований ним, Абай не відривав очей від сяючого диска. З дальнього краю аулу долинула пісня, яку співали юні голоси. Часом її перебивали дзвінкий сміх, вигуки і голосна розмова. Видно, місячна ніч своїм таємничим знадливим закликом позбавила сну молодь аулу, і та зробила гойдалку і завела веселі ігри.

Звуки пісні пробудили в душі Абая давні дорогі спогади. Його охопила пекуча хвиля, але одразу ж почуття суму, жалю, безповоротної втрати боляче стиснуло його серце.

— О пора юності! — стиха промовив поруч Базарали, неначе підслухавши думки Абая.

— Куди поділася вона? — сумно вів далі Абай.-— Зникла і забрала з собою все, чим жила душа. А тепер поряд — інша юність, чужа нам і незрозуміла.

Базарали глянув на Абая з дружнім докором:

— Ну, так скаржитись можемо тільки ми з Єрболом!

— Що ж, по-твоєму, Абай не з нами, а на тих давніх гойдалках у Жанібеке? — пожартував Єрбол.

— А ви прислухайтесь обидва: там співають твою пісню, Абай! Тому я і кажу, що ти не з нашою старістю, а з тією юністю. Чуєте?

Єрбол, прислухавшись, стиха засміявся.

— «Привіт тобі, чорноброва»,— сказав він.

Довго вони мовчки слухали співи, що долинали від гойдалки. «Восьмивірші», «Лист Татьяни», «Ти зіниця моїх очей» — пісні Абая, породжені то сумною думою про народ, то поривом кохаючого серця, звучали там. Рядки, натхнені працею багатьох років, тепер воскресали в ніжному, сповненому почуття співі дівчат, у мужніх голосах жигітів, у дзвінких, похапливих перекликах підлітків.

Абай глибоко зітхнув від хвилювання. Базарали стиха заговорив про те, що давно хотів розповісти своєму другові:

— А ти ж сам розумієш, Абай, що ті слова, які народилися в твоєму серці, доходять до самісінької душі народу і живуть в його устах? Я кажу про справжній народ, про той, що юрмиться в цих сірих юртах та халупах, починаючи від малих галчат до старих, висхлих беркутів. Ти з цим народом. З його юнаками і ти юнак,