Читати книгу - "Людолови Том 1"

Але знесилені горем і важкою дорогою, бранці не милувалися ворожою країною, куди гнали їх звіроподібні й невблаганні работорговці-людолови. Підломлені розпачем, виснажені довгою дорогою, з безнадійним сумом в душі, - вороже і байдуже дивилися вони на цей ненависний світ, де чекав на них невільницький ринок і рабство і не видно було кінця-краю важкого й скорботного путі.

Горпина зовсім заслабла. Нога в неї боліла. Уста вкрилися чорним струпом. Очі блищали гарячковим вогнем. Як уві сні, похитувалася вона в кульбаці, і Настя не раз підхоплювала її, коли вона втрачала рівновагу.

— Ой Горпиночко, потерпи! Кажуть, Каффа близько. Аби нам з тобою вкупі бідувати. Із своїми все-таки легше. Корж ішов поруч і тільки зітхав, дивлячись на обох жінок. Знав він, що таке неволя, і душа його здригалася від жалю.

Сафар вів свій ясир просто до Каффи. Більшість ногайських мурз продавала своїх бранців у Перекопі вірменським та єврейським купцям і поверталася звідти до своїх кочовищ, але Сафар був рахубніший: рідний брат його Омир тримав у Каффі караван-сарай. Там можна було зупинитися і продати свій ясир просто на кораблі, що привозили до Каффи зброю, східні тканини і знов виходили в море, навантажені невільниками.

Гори вищали, нагромаджувалися, заступали обрій титанічними руїнами. Блідо-жовті, з глибокими розколинами, налитими бузковою тінню або вкриті густими буковими лісами, мліли вони в тьмяній південній спеці. Дрижало над ними розпалене повітря, струменіло розтопленим склом, і навіть солоний свіжий подих моря не міг притамувати звару. Гинули бранці дорогою. Чимало вмерло від сонячного удару, від різачки і від виснаження. Але татари не зупинялися ховати мерців. І вили над ними шакали вночі, розтаскуючи по міжгір'ях їх білі кістки.

Під Каффою татари вирішили відпочити й зігнали ясир у горіховий та буковий ліс. Велетенські дерева вкривали гори густим зеленим склепінням. Сивий мох і лишайник звисав з гілок, як вовна, надаючи деревам старезного вигляду.

Після палаючого сонця бранці втішалися холодком. Покотом лягли вони на траву і втомлено оглядалися. Трава була як на Україні, але дерева якісь чудні й чужі. Величезні огудини клематису й дикого винограду перекидалися з дерева на дepево повітряними мережами або, як полози, тяглися по землі.

«Ех, — думав Корж, — коли б я тільки знав по-татарському, перегриз би ремені, схопив би халат — і гайда додому!»

Але це були тільки мрії, болючі і марні. Минав повільно час. Татари розклали вогнища і почали варити чорбу.

Надвечір закурився Чатир-Даг хмарами. Насувалася громовиця. Знаючи, як холодно після зливи в горах, Сафар підхопив Настиного і Горпининого коня і кинувся з ними до чабанів.

Татарські отари все літо пасуться в горах, не повертаючись у долини. Стережуть їх чабани з собаками, білими або жовтими вівчарками, з налитими кров'ю очима. Нікого не допускають вони до отари. Одна така чабанка вільно загризає вовка, а випадковій людині єдиний порятунок — вилізти на дерево і покликати чабанів.

Довго мчав Сафар із своїми бранками рідким буковим лісом, як ось почулося гавкання. Сафар спинив коні і знаком наказав Насті й Горпині лізти на дерево. Настя вмить зрозуміла, в чому річ, і спритно стрибнула з сідла на гілку, але з Горпиною було важче. З хворою ногою вона ледве переповзла на дерево саме тоді, коли кунделі примчали до коней. Сафар відбивався від них довгою жердиною і кликав чабанів. Незабаром відгукнулися голоси, і хтось покликав собак.

Наблизившись до вершників, чабани привіталися з Сафаром і відігнали собак. Огризаючись, люто вищиривши iкла, неохоче повернулися вони до отари, а Настя з Горпиною сповзли з дерева на коні й поїхали за чабанами.

В землянці була душно і парко. Вогонь палав у кабиці. Смерділо смушками, людським потом і кислим овечим молоком, але іншого притулку не було. Знадвору вже гуркотіла громовиця. Сліпучі блискавки на мить розривали обрій, і знав усе тануло в мороці. Сивою мережею поринув на землю дощ, і на всіх балках і рівчаках зашумували потоки, і з гуркотом помчали до моря каміння, грудки землі.

Вздовж стін тягнувся міндер — невисоке підвищення з нагромадженими на них смушками, вовчими та оленячими шкурами. Горпина одразу лягла на них і мовчки дивилася на вогонь у кабиці. Це було таке ж саме підвищення, але з каменю, з лійкуватим каптуром і рівним комином. Над вогнем висів на ланцюгу плисковатий казан овечого молока. Старий чабан у гостроверхій шапці порався біля вогню, щось підмішував і зливав з казана. Це варився овечий сир. Цілими ночами готують його чабани на зиму для аулів. Освітлене вогнем, його обличчя з гачкуватим носом нагадувала хижого птаха. На ньому були буйволячі постоли, вузькі штани по коліна і смушкова безрукавка з широким перев'язом через плече, на якому теліпалася в шкіряній торбинці молитва Магомету. Чабан був неписьменний, але без такого амулета жодний із них не вийде на пасовище.

Сафар сидів насупроти. Вилицюватий, з пласким обличчям і вузькими, розкошеними очима, він здавався людиною іншої раси. Другий чабан, майже хлопчик, із засмаглим бронзовим погруддям приладнався збоку варити пшоняну кашу, заправивши її молоком. Третій чабан настромлював шматки баранини на дріт — на шашлик.

Швидко зварилася вечеря. Спочатку, поїв Сафар із чабанами, потім покликав бранок. Настя неохоче проковтнула трохи каші й попросила пити. Чабан зачерпнув з діжки катишу і подав їй повну миску. Вана ковтнула із огидою виплюнула. Це було кисле овече молоко, розбовтане з водою, що перешумувало, як квас.

Татари зареготали і більше не частували її. Горпина зовсім не стала їсти. Вона палала, як у вогні. Татари розгорнули ганчірки, оглянули її розпухлу ногу і тільки похитали головами. Старий чабан цмакнув язиком і вийшов. Повернувся він з якимись гірськими травами, спритно покрив ними карбункул, перев'язав ногу — і Горпині здалося, ніби трави почали висмоктувати з рани жар. Їй трохи покращало, і вона заснула.

Насті не спалося. Лежала вона з розплющеними очима. Важко було дихати в землянці. Від паху кислого молока, смушків і поту її нудило. Сафар лежав на смушках біля вогню і курив довжелезну люльку. Старий чабан раз у раз помішував вариво, перекидаючись із Сафаром уривчастими горловими словами, а хлопець довго мовчки дивився на вогонь, потім дістав свій кавал [134].

І полився спів, наївний, зворушливий, з кришталевими трелями й переливами, наче гірський струмок. Увійшла чабанка, відчинивши лапою двері, і на Настю повіяло свіжим повітрям, запахом моря, горіхового листя і гірських трав. А пісня лилася ніжна, задумливо-сумна і