Читати книгу - "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

В той час як ми, стоячи півколом, бавилися якнайліпше, батько тихо всунувся до крамниці.

Ми прогледіли момент його входу. Спостерегли його лише тоді, коли раптове розуміння зв'язку речей прошило його блискавкою і викривило його лице диким пароксизмом жаху. Мати прибігла перелякана: — Що тобі таке, Якове? — заволала вона без передиху. Хотіла його, зрозпачена, гупнути межи плечі, як когось, хто захлинувся. Але було вже запізно. Батько весь з'їжачився й нагороїжився, обличчя його поспішно розкладалося на симетричні члени жаху, заляльковувалося невтримно на очах — під тягарем неохопної поразки. Заки ми встигли зрозуміти, що сталося, він ґвалтовно завібрував, задзижчав і війнув нам перед очима монструозною, бузючою, косматою сталево-блакитною мухою, що оббивалася в знавіснілому леті об усі стіни крамниці. Перейняті до глибини, слухали ми безнадійний лемент, глуху скаргу, модульовану промовисто, пробігаючу вниз і вгору через усі реєстри незглибленого болю, неприголубленого страждання, під темною стелею крамниці.

Ми стояли спантеличені, глибоко засоромлені тим жалюгідним фактом, уникаючи навзаєм наших поглядів. У глибині серця ми відчували певну полегшу, що в критичну хвилину, він знайшов-таки той вихід з глибокого блямажу. Ми подивляли безкомпромісний героїзм, з яким він кинувся без пам'яті в ту сліпу вуличку відчаю, з якої, здавалося, вже не було повернення. Слід було, зрештою, сприйняти той крок батька cum grano salis. Це був радше внутрішній жест, ґвалтовна й розпачлива демонстрація, оперуюча, однак, мінімальною дозою дійсности. Не треба забувати: більшість того, що ми тут оповідаємо, можна покласти на карб тих літніх аберрацій, тої канікулярної півдійсности, тих безвідповідальних марґіналій, що пробігали без жодної гарантії на рубежах мертвого сезону.

Ми дослухалися в мовчанні. То була рафінована батькова помста, його відплата на наших сумліннях. Ми були відтоді назавше приречені чути те жалісне низьке бучання, що скаржилось щораз настирливіше, щораз болісніше, і раптом мовкло. Якусь хвилину ми з полегшею куштували ту тишу, ту доброчинну павзу, під час якої в нас будилася несмілива надія. Але по хвилині воно поверталося невлагоджене, все більш плаксиве й роздражнене, і ми розуміли, що для того безбережного болю, для тієї бузючої клятьби, приреченої на бездомне оббивання об усі стіни — не було мети, ані визволення. Той глухий на всі вмовляння, плаксивий монолог і ті павзи, під час яких він, здавалося, на хвилинку забував про себе, щоб потім пробудитися з тим голоснішим і гнівним плачем, як коли б він з розпачем відкликав попередню хвилину влагодження, — роздражнювали нас до глибини. Страждання, якому нема кінця-краю, страждання, з упором замкнуте у колі своєї манії, страждання, з самозабуттям, з запеклістю само себе бичуюче — стає кінець-кінцем незносне для безпорадних свідків нещастя. Той безнастанний, гнівний заклик до нашого милосердя містив у собі надто виразний докір, надто яскраве оскарження нашого власного блаженного етапу, щоб не будити спротиву. Ми всі в душі реплікували, сповнені люті замість скрухи. Чи вже направду не було в нього іншого виходу, як кинутись наосліп у той жалюгідний і безнадійний стан, і чи, попавши в нього із своєї ачи з нашої вини, не міг він знайти більше гарту духу, більше гідности, щоб знести його без скарги? Матір тільки на превелику силу гамувала гнів. Крамівники, сидячи на драбинах у тупому остовпінні, криваво мріяли, подумки ганялися із шкіряною ляпавкою по полицях, і очі наливалися їм червоно. Полотняна маркіза над порталом яскраво хвилювалася у спеці, пополудневий сквар мчав милями ясної рівнини, пустошачи далекий світ під собою, а в півмороці крамниці під темною стелею кружляв мій батько, заплутаний без виходу у петлиці свого льоту, знавіснілий, сам себе мотаючий у відчаєних зиґзаках своєї гонитви.

III

Яке мале, по суті справи, значення мають, усупереч усім сподіванням, такі епізоди, виникає з факту, що ще того самого дня увечорі сидів мій батько, як звичайно, над своїми паперами, — інцидент, здавалося, було давно забуто, глибоку уразу переборено і затерто. Природньо, що ми стримувалися від будь-яких натяків. Ми з задоволенням дивилися, як у позірно повній рівновазі духу, у начеб погідній споглядальності він шпетненько записував сторінку за сторінкою своїм каліграфічним, рівним письмом. Тим важче, зате, давалися затерти сліди компромітуючої особистости бідного кметика — відомо, як уперто закорінюються залишки такого типу на певних підложжях. Ми вмисно недобачали його протягом тих порожніх тижнів, танцюючого в тому темному куті на ляді, з дня на день меншого, з дня на день сірішого. Майже вже недостережний, він усе ще подригував в тому самому місці на своєму посту, добродушно усміхнений, згорблений над лядою, невтомно постукував, уважно наслухаючи, говорив щось потиху до себе. Стукання стало властивим його покликанням, в якому він безповоротно затрачувався. Ми не оговтували його. Надто далеко вже він був зайшов, щоб іще можна було його досягнути.

Літні дні не мають присмерку. Ми й не зоглянулися, а була вже ніч у крамниці, запалено велику нафтову лямпу, і крамнична справа точилася далі. В ті короткі літні ночі не оплачувалося вертати додому. В той час як пливли години ночі, батько сидів у позірному зосередженні і значив марґінеси листів дотиками пера у чорні літаючі зірочки, чорнильні чортики, косматі пір'їнки, що блудно вирували в полі зору, атоми темряви, відірвані від великої літньої ночі за дверима. Та ніч за дверима порошила, як порхавка, висівався в тіні умбри той чорний мікрокосмос темряви, заразлива висипка літніх ночей. Окуляри осліплювали його, нафтова лямпа висіла за ними, як пожежа, оточена плутаниною блискавок. Батько чекав, чекав нетерпеливо, і наслухував, вдивлений у яскраву білість паперу, через яку пливли ті темні галактики чорних зірок і пилів. Поза батьковими плечима, начебто без його уділу, точилася велика гра у справі крамниці, точилася, дивна річ, на образі, що висів за його головою, між реєстратурою а люстром, у ясному світлі нафтової лямпи. То був образ-талісман, образ нез'ясований, образ загадковий, інтерпретований без кінця, мандруючий із покоління в покоління. Що ж він зображав? То був безконечний диспут, що точився од віків, ніколи не докінчений процес між двома розбіжними засадами. Стояли там напроти себе два купці, дві антитези, два світи. — Я продавав у кредит, — кричав худий, обдертий і остовпілий, і голос йому заламувався з розпачу. — Я продавав за готівку, — відповідав грубий у фотелі, закладаючи ногу на ногу і перебираючи великими пальцями сплетених