Читати книгу - "Московство"

У XVI–XVII ст. московський народ воював, щоб «оборонити православну віру». У XVIII–XIX ст. — щоб «оборонити слов’янство». У ХХ ст. щоб «оборонити пролетарів». Завжди обороняв. Ніколи не нападав. Після Полтави 1708 р. Москва влаштувала тріумфальний в’їзд до міста Петрові, поставивши три колони. Одна символізувала Швецію (напис «Переможена»), друга — Польщу (напис «Оборонена»), третя — Україну, з написом «Звільнена». В ухвалах ЦК КПРС у грудні 1953 р. читаємо: «Хоч імперією правили царі та дворяни-поміщики, проте об’єднання України з Московщиною було великим щастям і поступом України, бо ж спричинило більший розвиток культури та господарства України»[260].

М. Чернишевський твердив: «Москвини ніколи не були завойовниками, як, наприклад, монголи. Москвини завжди були рятівниками інших народів»[261]. Виходить, довколишні народи самі і збільшили Суздальське князівство з 130 тисяч км2 аж на 23 мільйони км2 , себто 18-кратно, а також добровільно відмовилися від своїх національних культур і мов, щоби створити «единую-неделимую матушку» Московщину. У Київському літопису «Временник» від 1093 року читаємо: «Наш північний сусід Суздальщина є значно небезпечніший наш ворог, ніж половці». Далекозорі були наші предки. На «оборонених і рятованих» сусідах Московщина мільйонократно повертала всі затрати на війни.

П. Муравйов, придушуючи польську революцію 1863 р., скарав на смерть 128 її керівників, заслав до Сибіру на каторгу 972, на дожиттєве поселення 1427, вивіз до Московщини 9361, забрав 1794 польських маєтків і роздав їх москвинам, наказав змінити латинську азбуку на московську, понищити хрести, що їх поляки ставили перед селом, на роздоріжжях. Більшовицька Москва, увійшовши в держави Балтії в 1945 р., розстріляла стократ більше провідників, вивезла до Сибіру тисячократно більше людей; забрала не частину, а всі маєтки; понищила не лише хрести, а й церкви разом з єпископами, священиками і їхніми родинами.

«Царь-освободитель» Олександр ІІ нагородив П. Муравйова графським титулом. Митрополит Філарет урочисто відправив молебень за здоров’я «вішателя» і подарував йому ікону. Московські «ліберали» на чолі з М. Кавеліним урочисто нагородили П. Муравйова «Похвальною грамотою», монархіст Ф. Тютчев і демократ М. Нєкрасов написали йому оди. Отже, всі москвини: цар, церква, «реакційні» і «прогресивні» та демократичні верстви московського суспільства СХВАЛИЛИ криваве придушення спроби польского народу скинути московське ярмо. Жоден москвин не запротестував, всі москвини морально підтримали поневолення підбитого народу. Коли в своєму лондонському журналі О. Герцен, щоб не втратити підтримки польських революціонеров, похвалив їхнє повстання, московські ліберали й демократи припинили пересилати Герценові гроші на видання. Монархісти казали просто: «Справу незалежності Польщі вирішив меч»[262]. Московські більшовики загарбали так, що балтійські незалежні держави (а також Україна), виходить, самі, попросили Московщину прийняти їх до імперії СРСР. Так і записано. І ніякого загарбництва.

До цифр жертв П. Муравйова 1863 р. додайте по три нулі і матимемо українські цифри жертв іншого — М. Муравйова 1918 року, що вбив лише в Києві і лише за два тижні понад 5 тисяч українців, а в Одесі понад 10 тисяч. Більшовицький держдіяч оповідає, що його та «міністра» М. Скрипника також хотіли розстріляти в Києві на вулиці московські більшовики, бо вони мали хоч і «советские», але українською мовою писані особисті документи. Він випадково мав у кишені лист від В. Леніна, і це врятувало їм обом життя[263].

Декабристи 1825 р. були завзятими московськими шовіністами, загарбниками і асиміляторами. А. Орлов називав катастрофою відірвання Польщі від Московщини. Князь Г. Трубєцкой хотів союзу з Польщею лише задля того, щоб прилучити польські землі під Австрією і Прусією до Московщини. Князь В. Вязємський визнавав таку «самостійність» Польщі, за якої був би «спільний» з Московщиною уряд та однаковий політичний і громадський лад. Поняття «братні народи» вигадали не більшовики, а сто років перед ними В. Вязємський. Декабристи були навіть проти федерального ладу взагалі[264]. Свої мрії та мету вони виклали у політичній програмі:

4. Знищити назву «Польське королівство» і навіть «Польща». Натомість запроваджувати московські губернії, навіть і в пруській та австрійській Польщі.

5. Приєднати Угорщину, Сербію, Болгарію та всі слов’янські народи до московської імперії.

6. Вигнати турків з Європи, відбудувати грецьку державу під опікою московського царя.

7. Створити московський флот у Греції, щоб відібрати від Англії її торгівлю у Середземному морі.

12. Переселити євреїв до Сибіру й охрестити їх.

30. Виробити план війни з Персією і захопити Індію.

42. Приєднати Норвегію до московської імперії[265].

Отже, будь-яка політична течія в Московщині — загарбницька, імперіалістична.

Московський ліберальний письменник Іван Аксаков писав сто років тому, що польський повстанський уряд — купка пройдисвітів, які запродалися ворогам Московщини, і ті запроданці гнали народ до повстання. Таке самісіньке — слово в слово — пишуть по 1917 р. і пишуть по сьогодні в СРСР і поза ним усі: монархічні, ліберальні, демократичні, соціалістичні аксакови про московсько-українські війни 1917–1922, 1941–1965 рр. Про УНР, ОУН, УПА. «Національної ненависті між народами СРСР тепер немає. Але вона може постати, коли емігрантські сепаратисти приїдуть туди після падіння радянської влади. Тому ми, московські патріоти на чужині, всі одностайно, без різниць партійних та інших, повинні боротися вже проти всіх сепаратистських ідей серед немосковських емігрантів усіма нашими силами, об’єднано і не цураючись ніяких способів і засобів. Вже тепер мусимо підготовити смертельний удар по всіх і кожному розчленителю Росії у звільненій від радянської влади нашій імперії. Тим більше, що теперішній розвиток цивілізації, техніки посилює сучасну історичну тенденцію об’єднувати народи та зменшувати національні відмінності», — пише 1958 р. новітній Аксаков на еміграції[266].

Випробуваний спосіб уникнути розпаду імперії — «поділяй і пануй». Його використовувала Московщина завжди. У XV— XVI ст. нацьковувала татарських ханів одних проти других, ослабивши Орду, підбила її всю під свою владу. В XVII–XVIII ст. під’юджувала українських селян проти української старшини, старшину та запорожців — проти гетьманів. За польського повстання 1863 р. цар у своїй відозві писав: «Ми не обвинувачуємо польський народ і не каратимемо його. Ми каратимем лише шляхту та ксьондзів, що гнобили та обдурювали польський народ»[267]. Московські письменники М. Кавелін, М. Погодін, К. Аксаков, М. Коялович та інші підбурювали 1863 р. польських селян проти