Читати книгу - "Першому гравцеві приготуватися"

Після закінчення школи я мав намір присвятити весь свій час Полюванню. Але все, що я дійсно хотів робити, це проводити час з Арт3мідою.

Коли я не зависав зі своєю новою віртуальною псевдо-дівчиною, то присвячував його прокачуванню аватара. Мисливці назвали це «сходженням до дев’яносто дев’ятого», бо дев’яносто дев’ятий рівень був максимальним, якого міг досягти аватар. Арт3міда та Ейч нещодавно здобули його, тож я був змушений наздоганяти. Це насправді не зайняло багато часу. Тепер у мене було багато вільного часу, а також гроші та засоби, щоб повноцінно досліджувати ОАЗу. Я проходив кожен квест, який міг знайти, іноді проскакуючи п’ять чи шість рівнів за день. У мене тепер був подвійний статус — Воїн/Маг. Мої показники продовжували зростати, а я відточував бойову здатність аватара і його вміння чаклувати, збираючи велику кількість потужних видів зброї, магічних предметів і транспортних засобів.

Ми з Арт3мідою навіть об’єдналися для кількох квестів. Ми відвідали планету Гундокс та пройшли весь квест «Бовдури» за один день. Арті грала персонажем Марти Плімптон — Стеф, а я — Мікі, персонажем Шона Остіна. Одне задоволення.

Але я не витрачав весь час на веселощі. Я намагався зосередитись на грі. Справді намагався. Принаймні раз на день, я відкривав катрен і пробував ще раз розшифрувати його сенс.

Нефритовий ключ затаїв капітан

у місці давно забутім,

але тоді у свисток подуй,

коли трофеї всі здобуті.

Деякий час я думав, що свисток у третьому рядку може бути посиланням на японське телевізійне шоу кінця шістдесятих під назвою «Космічні гіганти», який переклали англійською мовою і ретранслювали в Сполучених Штатах у сімдесятих та вісімдесятих роках. «Космічні гіганти» («Магума Таіші» в Японії) розповідали про сімейство роботів-трансформерів, які жили у вулкані і боролися зі злим інопланетним лиходієм на ім’я Родак. Галлідей згадував це шоу кілька разів у «Альманасі Анорака», посилаючись як на одне з улюблених у дитинстві. Один з головних героїв шоу — хлопчик на ім’я Міко — дув у спеціальний свисток, щоб викликати роботів на допомогу. Я переглянув усі п’ятдесят два надзвичайно вбогі епізоди «Космічних гігантів», від початку до кінця, поглинаючи кукурудзяні чипси та роблячи нотатки. Але коли марафон завершився, я все ще не розумів сенсу Катрена. Я знову зайшов у глухий кут і вирішив, що Галлідей, напевно, мав на увазі якийсь інший свисток.

А одного суботнього ранку нарешті відбувся невеликий прорив. Передивляючись колекцію старої реклами пластівців, я задався питанням, чому виробники пластівців більше не додають в коробки іграшкові призи. На мій погляд, це трагедія. Ще одна ознака того, що цивілізація котиться у прірву. Я все ще над цим розмірковував, коли почалася стара реклама «Капітана Кранча». Тоді я й поєднав перший і третій рядки Катрену: Нефритовий ключ затаїв капітан… але тоді у свисток подуй…

Галлідей натякав на відомого хакера сімдесятих на ім’я Джон Дрейпер, більш відомого під псевдонімом капітан Кранч. Дрейпер був одним з перших телефонних хакерів. Він став відомим завдяки своєму відкриттю: іграшкові пластикові свистки, які вкладали як призи в коробки пластівців «Капітан Кранч», можна використовувати для безкоштовних міжміських телефонних дзвінків. Вони видавали 2600-герцовий звук, який обдурював стару аналогову телефонну систему, надаючи безкоштовний доступ до лінії.

Нефритовий ключ затаїв капітан

Це явно воно. «Капітан» — це капітан Кранч, а «свисток» — це славнозвісний іграшковий свисток для зламу телефонів.

Можливо, Нефритовий ключ замаскований під один з тих іграшкових пластикових свистків, і захований у коробці пластівців «Капітан Кранч»… Але де ж та коробка пластівців?

У місці давно забутім

Я все ще не знав, на що посилався цей рядок про забуте місце, або де його шукати. Я відвідав кожне забуте місце, про яке тільки міг згадати. Відтворення будинку сімейки Адамсів, покинута халупа з трилогії «Зловісні мерці», квартира Тайлера Дердена з «Бійцівського клубу» і ферма Ларсів на Татуїні. Жодного Нефритового ключа всередині. Глухий кут на глухому куті.

Але тоді в свисток подуй,

коли трофеї всі здобуті.

Я ще й не розшифрував значення останніх рядків. Які трофеї я мав здобути? Чи це якась заплутана метафора? Мусив існувати простий зв’язок, якого я не бачив. Хитре посилання, для розуміння якого мені не вистачало розуму чи обізнаності.

З того часу мені не вдалось досягти прогресу. Кожного разу перечитуючи катрен, я не міг зосередитись через постійне захоплення Арт3мідою. Все закінчувалось тим, що я закривав щоденник Грааля, телефонував їй та питав, чи не хоче вона зустрітися. Вона майже завжди хотіла.

Я переконував себе, що це нормально трохи поледарювати, адже ніхто, здавалось, не досяг успіху в пошуках Нефритового ключа. Табло залишалось незмінним. Здається всі застрягли, як і я.

Тижні минали, а ми з Арт3мідою проводили все більше й більше часу разом. Навіть коли наші аватари були зайняті іншими справами, ми надсилали одне одному електронні листи і миттєві повідомлення. Ми не припиняли спілкуватись.

Найбільше я хотів зустрітися з нею в реальному світі. Віч-на-віч. Але не казав їй про це. Я був впевнений, що вона мала до мене сильні почуття, але при цьому тримала на відстані. Незалежно від того, наскільки я їй відкривався — а я розповів майже усе, включаючи своє справжнє ім’я — вона завжди категорично відмовлялася виказувати які-небудь подробиці свого життя. Я знав лише, що їй дев’ятнадцять і що вона живе десь в західній частині Північної Америки. Це все, що вона розповіла.