Читати книгу - "Контрольний укол"

— Ну що, сищики-аматори? — звернувся до нас капітан. — Пора, нарешті, об'єднати наші знання, щоб у всіх склалася цілісна картина ланцюга злочинних діянь, які відбулися. Зробімо так. Я розповім те, що відомо мені, а ви доповните мене. Якщо щось буде не зрозумілим, можете ставити запитання. Згодні?

Ніхто не заперечував. Слідчий неспішно, грунтовно повів свою розповідь, а ми перетворилися на слух.

Вадим Миколайович Хижняк завжди вважав, що з батьками йому не поталанило. Батька він пам'ятав погано — той то з'являвся в їхньому житті, то кудись зникав, поки не щез остаточно. Та й особливої не те що любові, а й простої прихильності між ними не було. Діти завжди дуже тонко відчувають, як хто до них ставиться. А батьку його нащадки явно заважали. У Вадима була ще сестра, старша на п'ять років.

— Настю! Прибери їх від мене! — нервово кричав горе-батько дружині, — бачиш, я зайнятий!

Чим він був зайнятий, Вадим до цих пір так і не зрозумів, але мати казала, що батько у них дуже розумний і зараз розробляє якісь новітні технології, проте його ніде не розуміють. У нього була вища технічна освіта, і напівграмотна дружина дуже цим пишалася. А бабуся, Софія Сергіївна, так оцінювала поведінку свого зятя:

— Собою він зайнятий. Дурна ти, Настю, давно його треба гнати втришия. Ледацюга він!

Батька постійно звідусіль «несправедливо», як він гучно заявляв, звільняли. І він довго відновлював сили між короткими проміжками тимчасової роботи, яку він просто прогулював. Він любив лежати на дивані, почитувати газетки і попивати пиво. До міцних напоїв, як не дивно, він ставився байдуже. Але мати, мабуть, сліпо любила свого недолугого чоловіка і вірила в його майбутній успіх, тому що стійко продовжувала утримувати і «дармоїда», як його називала Софія Сергіївна, і всю родину. Працювала вона в ресторані посудомийкою і завжди приносила додому багато всякої смачної їжі. Лише потім Вадим відчув від цього гіркий смак приниження. У його товаришів по школі були, як він вважав, порядні батьки, які забезпечували їх матеріально. А у нього в душі боляче палило, заважало жити почуття незадоволення власних бажань з домішкою чорної заздрості до інших. Він став дратівливим, мстивим, злим. Ця грудка образи вимагала виходу, але оскільки Вадим був хоч і рослим, але худорлявим хлопчиком і програвав в єдиноборстві з однолітками, то свою злість зганяв на молодших дітях і тваринах. Він почував якусь зловтіху, бачачи, як корчиться від болю бідна тварина, усвідомлюючи, що доля нещасної залежить від нього, Вадима. І ще він зрозумів у дитинстві, що добиватися свого можна не обов'язково у відкритому бою, а й нишком, непомітно для тих, хто тебе оточує, створюючи вигідні для себе ситуації. Він міг, наприклад, вкрасти якусь річ і підкласти її своєму кривдникові, помстившись тому, а самому бути осторонь. Або ж розпустити якісь плітки, зіштовхнувши лобами колишніх друзів, і тим самим назавжди посварити їх.

Роки летіли. Несподівано померла мати, що тягнула непосильний родинний тягар без моральної і матеріальної підтримки зниклого колись обожнюваного нею чоловіка. Сестра незабаром вискочила заміж за військового, і доля понесла її по всій країні. Вона зажила окремим життям. А Вадим залишився з бабусею. Софія Сергіївна по-своєму любила онука, жаліла, але він виріс примхливим, егоїстичним парубком, що вимагав, щоб все було, як хоче він. Вони часто сварилися, тому що бабусиної пенсії не вистачало навіть на необхідне. Підійшов термін, і Вадима забрали до армії. Минули ті часи, коли батьки, проводжаючи у військо свого недбайливого синочка, з полегшенням і надією говорили: «Нічого, армія зробить з тебе людину!». Іншою стала країна, а з нею — і Збройні сили. Там процвітала дідівщина. Перетерпівши приниження і знущання старослуживих перші півроку, Вадим сам став затятим «дідом», знущаючись з молодих солдатів. Ось де він потішив своє самолюбство, коли хлопці, сильніші і розумніші за нього, змушені були коритися його самодурству.

Повернувшись додому, Хижняк зазбирався до інституту. Парубок він був, загалом, недурний та й для демобілізованих існували пільги, так що Вадим до інституту вступив з першого разу. Але дивним було те, що він вибрав саме медицину. Адже це та галузь людської діяльності, де на першому місці стоять доброта, співчуття, милосердя. Але як і кого приймають до наших медінститутів? Хіба проводяться психологічні тести на професійну придатність? Хіба з абітурієнтами розмовляє психолог, що з'ясовує, чи готовий майбутній медик з усім запалом благородної душі допомагати хворим людям? Ні, для того, щоб стати студентом медінституту, треба всього лише показати міцні знання з фізики, хімії, рідної мови… Безперечно, потрібні певні базові знання, але ж це особливий навчальний заклад. Як, наприклад, Літературний інститут, де проводиться відбірковий творчий конкурс. Скільки благородних, безкорисливих людських душ залишилося за стінами інституту, що так і не зуміли реалізувати своєї мрії, інколи по декілька років поспіль намагаючись пробитися до лав студентів. Адже серед них більшість тих, хто вже попрацював у медицині, перевірив себе і знає цю роботу не з романтичних книжок. А ми ще дивуємося, звідки беруться байдужі корисливі медпрацівники!

А Вадиму подобалося різати, колупатися в рані, в крові, в гноєві. Він йшов у медицину заради хірургії, знаючи, що це грошова робота. За операції люди платитимуть. Ось тому Вадим Миколайович вирішив стати лікарем.

Життя з бабусею обтяжувало студента. Йому хотілося вольниці, роздолля — життєвого і матеріального. Але Софія Сергіївна своєю присутністю мимоволі стримувала його поривання. Коли він інколи приводив своїх однокурсників до себе, стара жінка бувала невдоволена галасом, метушнею і потім дорікала онукові. Вадим бачив, як хоч і важко, але привільно живеться його товаришам окремо від батьків. Хто був студентом і не жив у гуртожитку, той не пізнав сповна особливостей того життя. Але йому, як місцевому мешканцю, цього не дозволялося.

— Ось я скоро помру, — говорила старенька, — і все дістанеться тобі. Тоді вже живи, як хочеш.

Вадим і сам це розумів. Бабуся хворіла, стогнала, але… не вмирала. Ну не добивати ж її! Хоча така думка інколи приходила йому