Читати книгу - "Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча"

Однісіньку годину дали депутати володареві світу для почесного відступу, ще годину могутності перед остаточною відмовою, але скористався він нею, як і 1814 року перед генералами у Фонтенбло, не політично, а чисто по-театральному. «Що, — обурюється він, — насильство? Коли так, то я й не зрікатимусь. Палата — це просто зграя якобінців і честолюбців, яких давно б годилося викрити перед народом і розігнати! Нічого, я ще надолужу втрачене». Насправді ж він хоче, щоб його просили настирливіше, щоб стати ще більшою жертвою, і тепер міністри, як і генерали 1814 року, справді лагідно промовляють до нього. Тільки Фуше мовчить. Добігають вісточки за вістками, стрілки й далі безжально крутяться циферблатом. Зрештою імператор зиркнув на Фуше, водночас — як оповідав, хто бачив, — глузливим і сповненим ненависті поглядом: «Напишіть тим панам, — зневажливо промовляє він, — нехай угамуються, я зроблю, що їм треба». Одразу ж олівцем Фуше накидав зо два рядочки й послав своїм маріонеткам у Палату, вже немає потреби вкривати імператора остаточною ганьбою. Наполеон пішов в одну з відлеглих кімнат і продиктував братові Люсьєну своє зречення.

За кілька хвилин він знову заходить до головного кабінету. Кому ж передати той значущий аркуш? Страхітлива іронія долі: саме тому, хто втиснув йому перо, невблаганному вісникові, що тепер, мов Гермес, нерушно стоїть і чекає. Безмовно імператор простягає до нього руку. Безмовно бере Фуше важко виборену звістку і вклоняється.

Та це був його останній уклін Наполеонові.

На засіданні Палати Фуше, герцоґа Отрантського, не було, зате тепер, коли перемога вже певна, з історичним папером у руці він повільно сходить на трибуну. Мабуть, мала й цупка рука інтриґана тієї миті затремтіла з гордощів, бо ж він переміг, та ще й удруге, наймогутнішого у Франції, і це 22 червня було для нього немов другим 9 термідора. Серед приголомшеної тиші, сам холодний і незворушний, Фуше проказав кілька прощальних слів своєму колишньому панові, немов кладучи паперові квіти на свіжу могилу. Але далі жодних сентиментів! З рук велетня владу видерли не для того, щоб вона впала й покотилася, ставши здобиччю кожному пронозі. Тут уже самому треба допастися, скористатись хвилею, яку виглядав стільки років. Фуше пропонує мерщій обрати тимчасовий уряд, таку собі Директорію з п’яти чоловік, наперед знаючи, що, нарешті, оберуть і його. Однак іще раз ця так довго сподівана самостійність мало не випала йому з рук. Хоч і вдалося йому на виборах підступно перечепити найнебезпечнішого конкурента — Лафаєта, — що своєю прямотою й республіканськими переконаннями послужив йому необхідним тараном, та все ж у першому турі Карно отримав 324 голоси, а сам Фуше — всього 293, тож головування в новому тимчасовому уряді безперечно мало припасти Карно.

Та цієї вирішальної миті, за вершок від мети, Фуше, спритний азартний гравець, знов утнув найдовершеніший і найганебніший фортель. З огляду на кількість поданих голосів головування, звичайно, належало Карно, а він, Фуше, як і завжди, навіть у цьому уряді був би другим, дарма що він нарешті прагнув вийти на перше місце, стати необмеженим володарем. Отож удається до витончених хитрощів: тільки-но зібралася рада п’яти і Карно хотів уже сісти в призначений йому президентський фотель, Фуше, як щось природне і зрозуміле, пропонує конституюватись. «Що ви розумієте під конституюванням?» — питає приголомшений Карно. «Тепер, — простосердо відповідає Фуше, — оберімо нашого секретаря й президента. — І з удаваною скромністю додав: — Мій голос, звичайно, за те, щоб головою були ви». Карно нічого не второпав і з ґречністю каже й собі: «А я свій голос віддаю вам». Та два члени потай уже трималися Фуше, тож він мав три голоси проти двох і, перше ніж Карно збагнув, як його одурено, сів у президентський фотель. Після Наполеона й Лафаєта так само вдатно він обіграв Карно, тоді найпопулярнішого, й замість нього долю Франції тримав у руках найметикованіший — Жозеф Фуше. За п’ять днів — з 13 по 18 червня — імператор утратив владу, і за п’ять днів — з 17 по 22 червня — Фуше перебрав її собі, нарешті вже нікому не слуга, а необмежений володар Франції, вільний, божественно вільний віддаватись улюбленій і запаморочливій політичній грі.

Тепер перший великий чин: геть імператора! Фуше гнітить навіть Наполеонова тінь; як Наполеон, бувши володарем, почувався негаразд, знаючи, що той непевний Фуше в Парижі, так і Фуше не міг відітхнути, поки між ним і сірим плащем не проляже зо дві тисячі миль. Сам він уникав говорити з Наполеоном — навіщо ті сентименти? — шле йому тільки накази, ще закутані в тонесенький напахчений папірець зичливості. Та невдовзі Фуше зірве навіть цю збляклу обгортку ґречності, безжально показуючи поваленому його безвладність. Патетичну прокламацію, яку уклав Наполеон для прощання з армією, він простісінько пожбурив під стіл, і даремно наступного дня приголомшений полководець шукав своїх імператорських слів у «Моніторі». Фуше заборонив йому показуватись на люди. Фуше заборонив імператорові! Наполеон ще не йме віри безмежній зухвалості, з якою його колишній слуга переступив через нього, а той з дошкульною настирливістю й далі відпихає його твердим кулаком, аж поки імператор, зрештою, перебрався в Мальмезон. Там він зачепився й уперся. Далі він не хоче, дарма що вже добігають драґуни з армії Блюхера, дарма що з години на годину дедалі грізніше нагадує Фуше, що йому слід, урешті, взятися за розум і тікати. Наполеон що гостріше почувається поваленим, то судомніше чіпляється за владу. Навіть коли на подвір’ї вже стояла запряжена карета, вдається до широкого жесту: він, імператор, просить дозволу виступити простим генералом на чолі війська, щоб знову-таки перемогти або вмерти. Та завжди тверезий Фуше навіть не сприймає поважно цієї романтичної жертви: «Він що, кпить із нас? — розлютився міністр. — Поява Наполеона на чолі армії була б ще одним, новим викликом Європі, а його вдача зовсім не змінилася, щоб вірити отій начебто байдужості до влади».

Фуше висварив генерала, що набрався сміливості взагалі донести таку вістку, замість спровадити імператора, й наказав йому негайно влаштувати від’їзд Набридущого. Наполеонові він навіть не зволив відповісти. Переможений для Фуше не вартий і краплі чорнила.