Читати книгу - "Версола. Книга 1. Колоніст"

Віктор підняв бінокль і став розглядати напрям, куди вказував напарник, який став раптом внизу шумно возитися і незабаром виліз на дах зі своєю рушницею — цього разу вирішили стріляти з лазерних, щоб не створювати багато шуму і використати стадо надалі у вигляді наживки. Виявив двійку хижаків не відразу: тварі уміло ховалися серед рослинності, повільно підбираючись до стада. У бінокль плямистий лев був майже копією земного африканського лева з тією різницею, що голова була трохи більша, а забарвлення було дійсно схоже на набір плям на світло-коричневій шкурі, тоді як у земних кішок це швидше схоже на несиметричні розводи і смуги по тулубу. Трохи менше була грива самця, а на ногах у обох тварин були своєрідні «чоботи» з волосся — такі особливо волохаті ноги — тварини встигли підібратися до стада на сорок-п'ятдесят метрів і там зупинилися. Волш і Віктор лежали на животах на даху за відкидними щитками — зараз їх не було видно знизу, зате по усій довжині щитків йшли своєрідні прорізи і отвори, через які можна було спостерігати за здобиччю і стріляти при необхідності не встаючи.

— Б'ємо в груди — ти правого, я лівого — запропонував Волш — мозок коштує дорожче, ніж серце або печінка… два-три імпульси в кожного.

— Пшш-свист, пшш-свист — рушниці робили постріл і тут же відновлювали рівень заряду у випромінювачі — віддачі не було абсолютне, а просунута оптика дозволяла розглянути на такій відстані, як на грудях у застиглих тварин з'являються маленькі чорні плями від імпульсів. Нашому героєві не вдалося покласти два підряд пострілу в одне місце, і на те, щоб заспокоїти жертву знадобилися чотири імпульси, в той час, як його напарник виконав те ж саме за два прийоми.

— Об'їдемо стадо справа, щоб не сполохалися — запропонував мисливець, і його партнер кивнув — незабаром два всюдиходи повільні, майже «кроком» об'їжджали зону, де паслися і відпочивали травоїдні, наближаючись до місця, де лежали дві тушки левів.

— Хороші екземпляри — зрадів мисливець, піднімаючи за задні лапи першого лева — шкуру знімемо в обов'язковому порядку, ідеальний стан, заберуть по три штуки, як мінімум. Але головне — мозок цілий, на одній тваринці піднімемо не менше вісімнадцяти тисяч.

Потім почалася «кривава» робота для Волша — його напарник вибрався на дах і зайняв там спостережний пост, видивляючись інших хижаків в окрузі — напевно таке велике стадо притягне увагу не однієї парочки чотириногих мисливців. А старший тим часом розпочав з нутрощів: розпоров акуратно черево і витягнув те, за що платили скупники — серце і печінка, у разі ж лева, якого завалив землянин, воно виявилося з двома дірками, ще дві були в районі задньої частини тулуба. Шкури знімав довго — удвох було б швидше, але твердо вирішили не ризикувати і працювати з прикриттям, тому провозилися до настання сутінків. Вже у вечірніх, останніх променях сонця затягнули шкури в причіп, і швидко поміняли точку стоянки — обігнули стадо по широкій дузі і зупинилися майже в протилежному місці. Але розслаблятися було рано: вимагалося обробити цінні шкури, тому дістали хімікати для очищення їх від залишків органіки, і розтягнули їх усередині причепа на спеціальних рамках. Працювати усередині було безпечно і зручно: світло і вентиляція є, причіп надійно закритий, і ніяк не дає про себе знати зовні ні світлом, ні шумом, ні запахами. Кожен працював зі своїм екземпляром, хоча Волш кидав час від часу погляди на роботу молодшого партнера і задоволено кивав сам собі — хлопець все робив правильно. Закінчили, коли була вже ніч — щільна, швидка вечеря і по ліжках.

Уранці виявилося, що стадо пішло — його можна було спостерігати візуально, оскільки тварини не занадто квапилися рухатися на захід. Недовго поміркувавши, вирішили їхати в тому ж напрямі, адже можливо, що звірі відчувають воду і рухаються в її сторону — шанс був дуже високий. Рухаючись на захід, довгождану воду виявили на другий день шляху — до того моменту вони вже досить далеко віддалилися від звичних місць з «м'ясними» маршрутами добувачів, і тут були високі шанси щось знайти на свою голову, в обох сенсах. Якось Віктор знову задав пару питань, що цікавлять його, своєму наставникові.

— Слухай, Волш, я не зрозумію — тут особливо живучі і небезпечні нічні хижаки, з яких напевно можна зняти особливо цінні трофеї. А чому немає у продажу більш дієвої зброї проти них? Міни там різні, гранати, великокаліберне озброєння — упевнений, що це усе значно полегшило б життя мисливцям, та і приплив трофеїв скупникам на порядок би збільшився відповідно. Ось чогось я тут не розумію — високорозвинена цивілізація, а не може якихось звіряток нагнути?

— Хе-хе, а ти ось подумай — почнуть продавати важке озброєння…. потрапить воно в руки все тим же відморозкам, які полюють не на тварюк, а на самотніх мисливців, що повертаються з полювання. Чи почнуть мінувати підступи до селищ — яка забава почнеться тут тоді — багато хто подумає, що, маючи гранатомет, можна не полювати, а виставляти вимоги селищам, ну, або мало що прийде в голову такому хворому мозку. А так все підтримується на певному балансі: стрілецька зброя, максимум напівавтоматична — і все, хоча та ж охорона в селищах набагато більш крутіше екіпірована і озброєна, узяти хоч би ті ж бронекостюми на них, якщо ти звернув на це увагу.

— Але ж від хижаків людей би менше гинуло і полювання було б безпечнішим, не говорячи про кількість цінної сировини — це ж проста вигода, сам подумай.

— Що можна сказати відносно безпеки: тут поки людина нормально навчиться користуватися рушницею, проходить півроку