Читати книгу - "Вогняна зима"

А вже переступивши поріг відділка, не дивлячись ні на кого, не озираючись, хто там за ним, Коновал, різко замахнувшись, пожбурив важкий шолом перед собою.

В останній момент стримавшись, аби не розтрощити скло чергової частини — угатив ним об стіну.

Укарбував, уявивши перед собою лице того хлопця, котрий нахабно стягнув перед ним свою балаклаву.

— Для чого це тобі? Америка посуд не дає?

— Мамо, ну скільки можна…

— Закрий рота! Скільки треба — стільки й буду говорити! По-перше, ти моя донька, і я маю право знати! По-друге, ти мені рота не закриєш!

— Ох, тобі ніхто не закриє…

— По-третє, ти як із матір’ю балакаєш! Петю, ти чуєш, як вона стала говорити з рідною матір’ю!

Тато традиційно намагався тримати нейтралітет і виступати миротворцем.

— Світлано Русланівно, ти вже пересмикуєш.

— Я? Що я пересмикую? Де я пересмикую? Петре Семеновичу, ти їй підіграєш! Де твоя позиція! Ти ж за неї! Раз так — то й за них усіх, Петю!

У таких випадках батько волів умощуватися в кріслі. Алла з матір’ю під час традиційних уже родинних світоглядних сварок стояли одна навпроти одної. Він же, утиснувшись у м’яку заглибину потертого, але ще міцного, радянської роботи фотеля, мав змогу стежити за словесною сутичкою ніби знизу вгору, немов із невеличкого безпечного бункера.

— Світлано, у нас доросла донька. Ти не помітила? Я давно помітив. Хай робить, що хоче.

— Вона дуже доросла, Петре! У тому проблема, як ти не розумієш! Була б малою — зачинила б її тут, на ключ! Зсередини!

— Навіть до школи б не пускала? — Алла зробила невинні очі, чим останнім часом сильно дратувала маму. — Я б училася вдома?

— Ти навчилася! — вигукнула Світлана Русланівна. — Ти в мене ох як навчилася! Петю, ти зовсім глухий, нічого не чув? Саджатимуть не малих дітей! Саджатимуть дорослих! І надовго! Для жінок, молодих та дурних, винятків не робитимуть! Закони нові ухвалили, батьку, ти ж усе проспав!

Не підводячись, Петро Семенович хлопнув у долоні, вимагаючи в такий спосіб звернути на себе увагу.

— Свєто, я з тебе дивуюся! За новинами в нашій квартирі стежиш по телевізору ти, а не я. Мені вони не потрібні, бо ти все одно переповіси. Але навіть в армії, — він багатозначно націлив у стелю вказівного пальця, — у військах, дівчата, будь-який наказ дійсний тоді, коли віддається в письмовому вигляді. Офіцер може звеліти солдатові драїти підлогу, тут нічого писати не треба. Тільки є накази різної значимості, Свєто, і ти у свої роки мала б це знати!

— Які мої роки!

Батько зітхнув.

— То я просто так сказав. Знаєш, фігурально.

— Не треба фігурально! Кажи мені прямо!

— Будь ласка! На тобі прямо! — тепер тато трохи подався вперед. — Від рішення до його затвердження проходить якийсь час. Так, в армії, хоч у військових структурах усе вирішується значно швидше. Чого вже казати про наш парламент! Вони проголосували в четвер…

— Незаконно! — вирвалося в Алли. — Копитами!

— Чому копитами? — не зрозумів Петро Семенович.

— Так на Майдані говорять. Не руки піднімали вгору — копита.

— На чорта мені твій Майдан! — вибухнула мама.

— Цитьте! — підніс голос батько. — Обидві цить! Набридли! Дослухайте, що скажу! Копитами, хвостами — не має значення! Поки рішення не вступили в силу! Їх треба підписати на всіх рівнях! Затвердити! Здається, надрукувати в якійсь там газеті! І аж після цього, Свєто, тільки після цього закони, проголосовані в цей четвер, набирають сили! А це означає — сьогодні, у неділю, Алла може йти на свій Майдан, як захоче! Її там не затримають і нікуди не заберуть! Зібрання на вулицях ще поки в країні не заборонені! За це ще не судитимуть! І не саджатимуть!

Тепер не стрималася Алла.

— Тату, ти це приймаєш? Серйозно?

— Що саме я приймаю, по-твоєму?

— Протест — кримінальний злочин. Ти так сказав.

— Нічого подібного я не говорив.