Читати книгу - "220 маршрутів"

— Мені б хотілося, щоб наша розмова була виключно гіпотетичною.

— Блін, ну, що такого я зробив?! — Кайтек тер долонею чоло. — За що?! За що ця кара? Я знаю, я — не ідеал... Зрештою, пішло воно! — хлопець шморгнув.

Амадей Волинський мовчав, надзвичайно схвильований.

— Ви знаєте, яке це дивне відчуття? — Кайтек заговорив після довгої паузи, не дивлячись на нього. — Ви приходите в лікарню абсолютно спокійний — ну якась втома, все нормально, нічого ж не діється, якась там кровотеча з носа, парочка застуд, слабкість, то й що, зима зрештою. А за півгодини вас уже немає. Який незнайомий чоловік каже: «Виходь, ось твоя кінцева! Вали, чувак!» Ви виходите з лікарні й бачите лише темряву. Наче по вас асфальтним катком проїхались. Усе інакше. Світ більше не існує! Цей чортів незнайомець відібрав у вас все за одну мить! І ви собі думаєте: «За які гріхи?! Що я такого зробив? Чому я? Чому саме я?!»

Кайтек уже не стримував сліз. Він поклав голову на руки й плакав, як мала дитина. Старенький, зворушений до глибини душі, підійшов до хлопця й торкнувся його плеча.

— Мені страшно. Мені так неймовірно страшно... — почув він.

Час від часу Кайтеком струшували судоми. Він старався не плакати, та раз по раз задавлений десь усередині несамовитий страх шарпав його нутрощі.

— Вибачте, що забиваю вам баки. Мені потрібно було з кимось поговорити, — нарешті сказав він.

— Я розумію. Це честь для мене.

— Вас не було навіть у списку запасних, але так воно якось усе пішло... — Кайтек підняв голову, і вони нарешті подивилися одне одному в очі. — Мені не було до кого піти.

— То мені просто пощастило опинитися в головному складі?

— На жаль.

— Пощастило чи ні, для мене це важливо.

— Вони кажуть, ще не все втрачено. Вони збираються мене лікувати. Але це просто балачки. Моє життя й так паршиве. У них точно нічого не вийде, — промовив Кайтек, шморгнув носом і раптом потягнувся по пиріг.

— Кажуть, ти — чудовий гітарист?

Це не була зміна теми. Макарів дідусь хапав хлопця за волосся й витягав на твердий ґрунт. Принаймні намагався.

— Та-а-а...

— Дарена аж скрутило від завидків.

— Серйозно? — в очах Кайтека блиснуло зацікавлення. — Якби його батько мордував із трьох років, він теж би навчився. І, мабуть, так само, як мені, йому б розхотілося раз і назавжди.

— Ніщо не змінить факту, що ти дуже здібний.

— Бренькаю собі та й усе.

— Мені важко зрозуміти твою відразу до гітари. Загалом, якщо ми робимо щось добре, це приносить задоволення. Так мені принаймні здавалося.

— Коли він нас покинув, старий тобто, у мене було два варіанти. Або вправлятися до згону... Цікаво це тепер звучить, правда? До згону! ... і колись вибити його з Олімпу. Або захрінячити гітару в куток. Перепрошую за лексику.

— Та нічого. Я так розумію, ти обрав другий варіант?

— А хіба я міг би колись міг зрівнятися з ним? Навряд. Зрештою, я терпіти не можу змагань. Музика — це не спорт, як каже один з моїх друзів. Можна мені ще?

— Будь ласка! — старенький підсунув Кайтекові тарілку. — Однак я дечого не розумію. Поясни мені, прошу.

— Так?

— Я був учителем музики. Я й досі, бува, граю на органі. Та одне мені не ясно. Хіба можна образитися на інструмент?

— Я не ображався на гітару.

— Коли ти граєш — як воно? Що ти відчуваєш?

Кайтек підпер голову руками й задивився вдалечінь.

— Так, наче я під кайфом. Абсолютним кайфом. Я не знаю, як це ще описати.

— За моїх часів вживалося окреслення: «Піду пішки на зло кондукторові!» Ти розумієш, про що я?

— Ви хочете сказати, що я придурок?

— Це надто міцне слово. Але якщо ти сам це так назвав...

— Я вже про це думав, але...

— Не позбавляй себе радості, щоб когось покарати. Особливо зараз. Це не має сенсу. Ти кривдиш виключно себе. Чи ти хочеш, аби це я став басистом у такій собі групі, яку без тебе не можуть створити?

Уявивши собі дідуся в ролі басиста, Кайтек розсміявся.

— Вибачте, але ви трохи їм не підходите, — оцінив він з напханим ротом.

— Лише трішки. Бо бек-вокал я вже забив і не збираюся його нікому віддавати!

І коли наступний шматок зникав у роті Кайтека, серце Амадея Волянського повільно сповнювалося надії. Він не знав, наскільки серйозно хворий хлопець, він би не наважився розпитувати його про медичні подробиці, але якимсь не зовсім раціональним чином старий передчував, що той випливе, що він боротиметься, не піддасться — а саме це найважливіше в такі моменти.

У статусі в чаті Міколай дав оголошення: «Група шукає басиста». Він знав, що простіше знайти голку в копиці сіна, та наразі кращих ідей не мав. Макар уже тиждень питав по знайомих і теж безрезультатно.

І одного дня сталося диво! «Незнайомий» написав йому повідомлення: «Басист шукає групу». Вони почали спілкуватися. Розпитували одне одного про різні дрібниці, і Малому той здався нічого. Хлопця звали Кшисек Журек, він мешкав на Волі, ходив до ліцею, та не мав нічого проти грати з малолітками. Більше