Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

— Громадяни, спокійно! — все приглушив своїм упевненим басом Широков. — Тиша! Що тут трапилось? Громадянин, пустіть руки, пустіть, пустіть, кажу вам.

— Товаришу Широков, обережно, він хворий, — вигукнув Малахов.

— Нічого йому не станеться, — Широков упевнено взяв Боровика, і у того зразу з’явилося відчуття, ніби сталеві лещата затисли його руки.

— Ну, громадянине, пустіть, — наказав Широков, натискаючи трохи міцніше.

І саме ця страшна сила широківських рук і отямила Боровика. Він ніби сперся на них, і відчуття падіння в прірву зникло. Тепер йому стало соромно за всю цю гидку, принизливу сцену. Він уже розумів, що зробив для Басової не краще, а гірше, і це розуміння сповнювало його душу відчаєм. Чому він не може так, як усі люди, володіти собою, чому завжди робить тільки гірше для себе і для людей, яких любить і яким бажає тільки добра і щастя. Тільки гірше…

— Пустіть, громадянине, — натискуючи все міцніше, наказував Широков.

Боровик глянув, не розуміючи.

— Що? Руки? А… вже відпустив.

Для нього це тепер не мало ніякого значення. Руки опустились важко, безвільно і повисли враз, втративши всю свою силу. Хотілося глянути на Ганну, попросити у неї пробачення за цю неприпустиму, ганебну сцену, а сміливості не ставало. Надто страшним здавалося зустріти її погляд.

— Отак краще, — похвалив Широков, дивлячись, як опустилися здоровенні Боровикові долоні. — Ваші документи, громадянин?

— Товаришу Широков, тут документи не потрібні, — вже оволодівши собою і в присутності старшини міліції набувши звичної впевненості, сказав Малахов. — Хіба ви не бачите? Хвора, поранена людина. Відвезіть його зараз до лікарні, у них є спеціальний відділ, хай його там приймуть, а я по телефону попереджу. Тільки обережно, він дуже хворий.

— Єсть приставити до спецвідділу лікарні, — голосно, весело, всім своїм виглядом виявляючи задоволення ясно зрозумілим і точним наказом, відповів Широков і зразу ж запропонував: — Давайте, громадянин.

Боровик зрозумів: зараз йому доведеться піти з цієї кімнати, а Басова залишається в тюрмі, і нічого він не допоміг їй.

І, вже знаючи, що говорити цього не слід, бо після всієї цієї принизливої бійки таке запитання звучатиме більше ніж смішно, він все-таки запитав:

— Випустите Басову?

— Сергію Петровичу, — вже відновивши всі найприязніші нотки свого голосу, відповів Малахов, — не думайте більше про це. Заспокойтесь, вам треба лікуватись. У вас же голова поранена.

— Випустіть Басову, — уперто повторив Боровик.

Малахов незадоволено поморщився, ніби відганяючи настирливу, але некусючу муху, і наказав:

— Рушайте, товаришу старшина. Тільки ще раз попереджаю, не забувайте: хворий.

— Давайте, громадянине! — сказав старшина міліції.

— Ох, прокуроре! — простогнав Боровик.

Вся лють недавнього приниження і злість на самого себе за провалену справу, і розуміння того, що Ганна вже ніколи не думатиме про нього, як про порядну людину, — все вилилося в цьому стогоні. А водночас було соромно, так соромно, що очей від підлоги не підвести. Адже все це трапилося на очах Любочки, Ганни. Ні, мабуть, гірших тортур ще не переживав ніхто на світі.

Старшина взяв його за рукав.

— Обережно, дуже обережно, товаришу Широков, — ще раз повторив Малахов, і це піклування було для Боровика гіршим за ніж у серце.

— Прошу, громадянине, — ще раз сказав Широков. — Попереджаю, в разі опору, будете притягнені до відповідальності за непідкорення діям влади. Пішли!

— Пустіть руку, зараз підемо, — сказав Боровик і раптом, наважившись, як людина, якій уже більше нічого втрачати, звів погляд на Любочку і Ганну, що стояли поряд. — Я дуже прошу пробачити за цю ганебну сцену. Можу вам твердо і зі всією щирістю пообіцяти: таке більше ніколи не повториться. Пробачте, Ганно Кирилівно. Всього найкращого, Любонько. Пішли, міліціонер.

Важко ступаючи, він пішов до дверей. Широков, точно повторюючи його рухи, крокував позаду.

— Володимире Івановичу, спиніть його, — раптом вигукнула Люба. Вона була певна, що так відпускати Боровика не можна, бо трапиться щось страшне. Що саме може трапитися — дівчина не уявляла, але так розлучитися з Боровиком не могла. Він же хороший, вона знає, він хороший!

— Спасибі за співчуття, Любонько, але в спеціальному відділі лікарні для мене, мабуть, зараз найкраще місце, а то багато лиха і собі і людям я наробити можу, — вже з порога сказав Боровик, зиркнувши на Малахова своїм ясноблакитним оком, і вийшов. Широков теж переступив поріг і зачинив двері. Кроки їхні почулися в коридорі і затихли. В квартирі Малахових настала тиша.

— Фу-у-у, — з великим полегшенням видихнув Малахов. — Ну, нарешті, все це, здається, скінчилося.

Прокурор відчував себе цілковитим переможцем. Йому не довелося з’ясовувати для Ганни справжню суть цієї історії. Боровик усе зробив сам, ніби вивернув і показав світові свою душу і нічого привабливого там не знайшлося. Він, як був,