Читати книгу - "Родовичі"

А потім налітав вітер, засліплював, хапав в обійми, гнув його тіло, і Росько судомно чіплявся за гриву або лягав і обіймав обіруч кінську шию. Припадав так тісно, що відчував, як напружено тремтять м’язи здичавілої тварини і поштовхами переливається кров. Спрямовував коня до річки, гнав берегом, і бризки обсипали його. Копита розбивали воду і звуки залишалися далеко позаду. Доганяли уже потім… хлюп-хлюп-хлюп…

Звуки долітали так виразно, що Росько підвів голову й здивовано став роздивлятися: «Хіба й справді вчулося? А може, річка зберегла їх десь у своїх глибинних вирвах і відгукнулась на його спомини?..»

Прислухався, сподіваючись почути ще й кінське запалене хропіння, але замість цього біля самого берега весло зачепило за борт човна і чийсь голос заходився вичитувати комусь. Слова зливалися у невиразне невдоволене бурмотіння. Від цього нічна тиша і спокій, серед яких спочивав Росько, зникли, злякано розсипались. І відразу ж скрадливо, нечутно накотилася настороженість. Ще нічого не міг помітити, а кров уже шугонула до скронь і терпко обсипало іскорками тривожної невідомості.

Тільки тепер відчув, що з річки вітер наганяє холодну вологість, підхоплює її і вихлюпує на дерева. Стріпується важко листя. Знову все завмерло. Провів рукою по траві, але вона тепер не нагадувала гриву розшаленілого коня. Була шорстка і непіддатлива, ніби теж настовбурчилась від тих незрозумілих звуків. Ось знову вони виринули з тиші, уже біля самого берега.

Росько тісніше припав до стовбура дерева, наче шукаючи в нього захистку. Пригнувся, щоб краще бачити. Справді, це був човен. Якісь тіні метушилися біля нього, витягували на берег, лише зрідка зронювали слово, підохочуючи одне одного. А потім враз вони зникли, мов розтанули. «Принишкли… мабуть, вистежують. Тікати чи зачекати?» — позадкував, не відриваючи погляду від темної плями човна, під ногою хруснула гілка, і він завмер на місці, присів. «Почули… зараз кинуться на мене», — стиснув палицю і озирнувся, остерігаючись, щоб не заскочили зненацька.

Але невідомі нічим не виказали себе. Тоді хлопець, виважуючи кожен крок, повернувся до верби. Тут його не так просто помітити. Та й заскочити несподівано тож важко. Потім розміркував, що їх не може бути багато, адже довбанка зовсім утла, така витримає не більше двох-трьох дорослих чоловіків. А що це воїни, був певен. Бо хто наважиться серед ночі, отак покрадьки, причалювати на березі? Лише з лихим умислом отак ховаються, вилежуються у травах, на когось чигаючи. Але на кого?

Росько ще за дня роздивився добряче, ніде не було й знаку людського житла. Вороння тоді б звило гнізда не на цих прибережних вербах, а біля людських осель. Ось тільки ще раніше видалось йому, що стежина до верб протоптана. Ще тоді зринула підозра, але ж сам себе заспокоїв, що це звірина на водопій ходить. Тепер і має, потрапив у засідку. Бо кого ще тут можуть вистежувати, крім нього?

Це той купець запопався його зі світу зжити. Мабуть, спохватився, що залишив у лісі живого. То й послав оце своїх здирників, щоб спіймали і… Не встиг і додумати, бо дві постаті безшелесно з’явилися майже поруч, і він від здивування й несподіванки втупився у них широко розкритими очима. Тіні зупинилися і теж ніби дивилися на нього. Одна з них намірилась іти до верби, Росько уже й палицею замірився: «Уперіщу, а там гайну щодуху. Поки оговтаються… далеко буду».

Та друга тінь нетерпляче махнула рукою, і невідомі розтанули в темряві.

Росько перевів дух. Страх відпустив його, але почувався таким кволим, що, тримаючись руками за дерево, зсунувся донизу. «Зовсім я знесилився… Далеко б не втік. Треба передихнути і далі від цього місця…» Та влежати спокійно не давала думка про невідомих. Хто вони? Чого нишпорять тихцем серед ночі, на кого полюють? А якщо це ординські вивідувачі? Авжеж, це вони, більше нікому никати в цих краях.

Страх підганяв хутчіше тікати від небезпеки, але цікавість дізнатись про невідомих стримувала, нагострювала слух, немов підштовхувала: «Не барися, вистеж їх, дізнайся про їхні умисли, підслухай». Може, він і не наважився б податися за невідомими, бо де там їх вишукувати в темряві, мабуть, уже далеко встигли відійти, якби з того боку не долинув плескіт, притишений скрик і потім роздратований голос. «Котрийсь упав!.. Збочив із стежини і в озерце, — здогадався Росько. — А його супутник знову накинувся з докорами».

Це його розвеселило, він зовсім заспокоївся і, вже не вагаючись, подався назирці за невідомими. Ні, він не йшов за ними, а мов перелітав з місця на місце, від куща до куща, в той же час відчуваючи під ногами кожну купину, гілочку й травину.

Входила в нього легка й нещадна сила, яка робила тіло слухняним і спритним, виганяла з душі страх та сумніви. Знав, що тепер уже не відступиться, пильнуватиме за тими, що пробивалися попереду.

А ті й зовсім не остерігались, збивали з кущів росу, і звідти, перелякано скрикуючи, випурхували сонні птахи. «Ху-у-р-р-р… ху-у-р-р-р!..» — линуло над Роськом, і темні грудки знову падали в трави. Птахи спросоння в нічній пітьмі не знали, куди летіти, і шукали порятунку на землі.

Біля місяця притулилася хмаринка. Вона то обгортала його, і тоді враз усе навкруг поглинала темінь, то розповзалася, немов набухаючи його світлом, і донизу котилася тремтлива хвиля.

На узліссі невідомі на якусь хвильку загаялися, ніби остерігаючись заглибитись у непроникливу стіну дерев. Потім узяли трохи праворуч і ярком рушили далі в ліс. Росько перечекав якийсь час, залігши під дикою грушею, згодом подався за ними.

Здалеку ліс видавався темним і неприступним, а насправді дерева росли купами, тісно переплітаючись віттям і тулячись стовбурами. Вони бовваніли на галявинах, затаєно, мов таємничі городища. Здавалося, що якась невідома і нещадна сила виганяє з них людей на ніч. Вони гасять свої вогнища, забирають худобу, свій скарб і йдуть кудись у безпечну місцину. А городища остигають, вітер вивіює з них дух житла. А вранці, коли сонце розгорне ніч