Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан"

– Та що нам від цього, містере Бенедикт? – запитав Дік Сенд.

– Лише інстинкт міг змусити термітів покинути своє житло. Подивіться: в комірках не залишилося жодної комахи! Ба більше, вони дбайливо перенесли всіх до останньої личинок – я не можу знайти жодної. Так от, я повторюю: на це є причина – завбачливі комахи відчували наближення якоїсь серйозної небезпеки.

– Вони, напевно, передбачали, наше вторгнення до їхнього житла! – сміючись, промовив Геркулес.

– Авжеж! – вигукнув кузен Бенедикт, якого жарт славного негра зачепив за живе. – Гадаєте, у вас достатньо сили, щоб ви могли залякати цих хоробрих комах? Декілька тисяч термітів швидко перетворили б вас на обгризений скелет, якби наткнулися на ваш труп на своєму шляху.

– Теж мені – обгризти мерця! – відповів Геркулес, який не мав наміру здаватися. – Живим я легко роздавлю купу термітів!..

– Ви роздавите сто тисяч, двісті тисяч, п'ятсот тисяч, мільйон, – заперечив кузен Бенедикт і очі його горіли вогнем, – але не мільярд! А мільярд термітів з'їсть вас, живого або мертвого, обгризе до останнього хрящику!

Під час цієї суперечки, яка зовсім не була такою безглуздою, як могло здатися на перший погляд, Дік Сенд роздумував над зауваженням кузена Бенедикта. Без сумніву, вчений досить добре знав звички термітів і не помилявся у своїх припущеннях. Якщо він стверджує, що покинути своє містечко термітів спонукав інстинкт, отже, перебування в нім дійсно може бути небезпечним.

Але, оскільки не варто було й думати про те, щоб покинути цей притулок тієї хвилини, коли з небувалою люттю вирувала гроза, Дік Сенд не став морочитися над тим, що здавалося абсолютно нез'ясованим, і лише додав:

– Ну гаразд, містере Бенедикт; якщо терміти залишили в мурашнику свої запаси продовольства, згадаймо про наші запаси і займемося приготуванням вечері. Завтра, коли мине гроза, ми вирішимо, що робити далі.

Тієї ж миті почали готувати вечерю, бо якою б великою не була втома мандрівників, вона не зменшила їхнього апетиту. Консерви, яких повинно було вистачити ще на два дні, було сприйнято на відмінно. Сухарі ще не встигли відсиріти і протягом декількох хвилин тільки і чутно було, як вони хрускотять на міцних зубах Діка Сенда та його товаришів. Потужні щелепи Геркулеса працювали, мов справжні жорна в млину: він не жував, він перемелював.

Лише місіс Уелдон заледве торкнулася їжі і те лише через те, що Дік попросив її про це. Смілива жінка здавалася заклопотанішою і сумнішою, аніж в усі попередні дні. Тим часом маленький Джек почував себе краще. Напади лихоманки припинилися і тепер він спокійно спав на очах у матері в комірці термітника, де йому постелили м'яку постіль з одягу. Дік Сенд не знав, що й подумати.

Без зайвих слів зрозуміло, що кузен Бенедикт віддав належне вечері. Не слід, проте, вважати, що вченого цікавили якість або кількість страв, які він вживав. Аніскільки! Він просто тішився з можливості під час вечері провести для супутників лекцію про термітів. Ех, якби йому вдалося знайти в покинутій споруді хоча б одного терміта, одного-єдиного!..

– Ці дивовижні комахи, – почав вчений-ентомолог свою промову, зовсім не зважаючи на те, чи слухає його хто-небудь, – ці дивовижні комахи належать до сітчастокрилих[60]: їхні сяжки довші за голову, щелепи добре розвинені, нижні крила здебільшого однакової довжини з верхніми. Цей вельми цікавий ряд складається з п'ятьох груп: скорпионові мухи, мурашині леви, золотоглазки, веснянки та терміти. Без жодних сумнівів, комахи, житло яких ми – можливо, зовсім не маючи на це права! – зайняли, належать до останньої з перелічених груп.

З цієї хвилини Дік Сенд почав уважно слухати лекцію кузена Бенедикта. Чи не здогадався ентомолог після цієї знахідки поселення термітів, що мандрівники опинилися в Африці, попри те, що він не знав, через яку фатальну випадковість він опинився на зовсім іншиму континенті? Саме тому Дік з великою тривогою слухав його лекцію.

Тим часом кузен Бенедикт, вмостившись зручно на свого улюбленого коника, мчав ним що є сили.

– Для термітів, – сказав він, – характерні чотирьохчленисті лапки та розкішні сильні роговидні щелепи. Є родини мантисп, родини рафіди, родини термітів, відомих також під назвою білих мурашок. До них відносяться фатальний терміт, жовтошийний терміт, терміт, що боїться світла, терміт кусючий, руйнівник…

– А які терміти побудували цей конус? – запитав Дік Сенд.

– Зрозуміло, саме той вид, що в науці отримав назву ратних термітів, – відповів кузен Бенедикт таким тоном, немов говорив про македонців або про якесь інше славетне античне плем’я. – Так-с, ратні терміти різного розміру! Різниця між Геркулесом та карликом менша, ніж між найбільшим та найменшим з цих комах. Поміж ними є «робітники» – терміти завдовжки п'ять міліметрів та «солдати» завдовжки десять міліметрів, самці та самиці завдовжки двадцять міліметрів, зустрічається і надзвичайно цікава порода термітів – сірафу з півдюйма довжиною, у них щелепи як лещата, а голова більша за тіло, як у акул! Це акули серед комах і за умови сутички між сірафу та акулою я б наврядчи поставив на акулу!

– Де зазвичай мешкають ці сірафу? – запитав Дік.

– В Африці, – відповів кузен Бенедикт, – в Центральній та Південній Африці. Адже Африка – це головно країна мурах. Варто прочитати, що написав про них Лівінгстон в останніх своїх замітках, доставлених Стенлі. Докторові Лівінгстону пощастило більше, ніж мені: він був свідком великої битви між двома арміями мурах: чорних та червоних. Червоні мурахи, яких називають «драйверс», а для туземців «сірафу», перемогли. Переможені чорні мурахи, «чунгу», після мужнього спротиву тікали щодуху, прихопивши яйця та личинки. Лівінгстон стверджує, що ніколи ані люди, ані тварини не виявляють такого войовничого запалу. Перед сірафу, які своїми потужними щелепами виривають цілі шматки, задкуватиме навіть найхоробріша людина. Навіть леви та слони тікають від них. Ніщо не годне спинити їх: ані дерева, на які вони легко підіймаються до самої верхівки, ані струмки – вони долають їх, зчепившись лапками одине за одним, утворючи живий підвісний міст. А як їх багато! Інший дослідник Африки, Дю-Шаллю, спостерігав, як одна нескінченна колона термітів проходила повз нього впродовж дванадцяти годин і йшли вони безупинно! Втім, що дивовижного в тому,