Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан"

– А ви їх куштували, містере Бенедикт? – запитав Геркулес.

– Ніколи, – відповів учений. – Однак, їстиму!

– Де?

– Тут!

– Але ж ми не в Африці! – поспішно сказав Том.

– Ні… Ні… – відповів кузен Бенедикт. – Тим часом донині ратні терміти та їхні поселення спостерігалися виключно на Африканському континенті. Теж мені, ці мандрівники! Вони не вміють дивитися. Втім, тим краще. Я вже знайшов в Америці муху цеце! Моя слава ще більше зросте через те, що я перший знайшов на Американському континенті і ратних термітів. Скільки матеріалу для сенсаційної статті, яка приголомшить увесь вчений світ Європи, а, можливо, й для цілої антології із вкладишами таблиць та кольорових малюнків!

Зрозуміло, що кузен Бенедикт і не підозрює гіркої правди. Бідолаха вчений та його супутники, включно з Діком Сендом та старим Томом, все ще вірили, та й мусили вірити, що вони перебувають в Америці. Аби розкрити їм очі на гірку правду, потрібні були інші, незрівнянно важливіші події.

Була вже дев'ята година вечора, а кузен Бенедикт ще не закінчив свою лекцію. Чи помітив він, що більшість слухачів, що лежали в глиняних комірках, заснули під його энтомологічне міркування? Ні, звичайно. Втім, кузенові Бенедикту не потрібні були слухачі. Він мовив до самого себе. Дік Сенд не задавав йому більше питань і лежав нерухомо, хоча й не спав. Геркулес боровся зі сном довше за інших, але незабаром втома поборола його і він заснув, більше нічого не чуючи.

Кузен Бенедикт ще деякий час продовжував свою лекцію. Нарешті його самого зморила дрімота і він забрався в комірку верхнього ярусу, яку вподобав часом раніше.

В термітнику запанувала тиша, хоча за його глиняними стінами так само лютувала буря, гуркотів грім та блимали блискавки. Здавалося, ніщо не вказувало на швидке закінчення грози.

Ліхтар загасили. Всередині термітника все занурилося в темряву.

Усі втомлені мандрівники, без сумніву, міцно спали. Лише Дікові Сенду, незважаючи на шалене виснаження, було не до сну. Турботи не давали йому спокою. Він думав про своїх супутників, про те, як їх врятувати. Їхні жорстокі випробування не закінчилися з крахом «Пілігрима». Інші, набагато жахливіші страждання чекають на них, якщо вони потраплять до рук туземців.

Як уникнути цієї небезпеки, найстрашнішої з усіх, що загрожували маленькому загонові на шляху до океану? Поза сумнівом, Гарріс та Негоро завели мандрівників вглиб Анголи для того, щоб схопити їх. Однак, що задумав безсовісний португалець? Кого і за що він так люто ненавидить? Юнак переконував себе, що Негоро ненавидить тільки його одного. Знову і знову перебирав він в пам'яті усі події, якими відзначилося плавання «Пілігрима»: зустріч з потерпілими, порятунок негрів, полювання на кита, загибель капітана Халла та усіх матросів.

І ось в п'ятнадцять років йому довелося прийняти командування судном, яке незабаром через злочинні махінації Негоро залишилось і без компаса, і без лагу. Він згадав, як в суперечці із зухвалим коком він своєю владою, владою капітана, змусив його підкоритися, пригрозивши мерзотникові закувати його в кайдани або випустити йому кулю в лоба. Ех, чому він не зробив цього? Труп Негоро було б викинути за борт і усі ці жахливі катастрофи ніколи не відбулися!

Ось про що думав молодий моряк. Потім він на мить згадав крах «Пілігрима». Тоді з'явився зрадник Гарріс і ця провінція Південної Америки поступово змінилася. Болівія перетворилася на страшну Анголу з її убивчими лихоманками, дикими звірами і людьми, небезпечнішими за звірів! Чи вдасться маленькому загонові уникнути зіткнення і з тими, і з іншими на шляху до океану? А ця річка, яку Дік Сенд шукав, яку він сподівався знайти, чи донесе вона їх до узбережжя з більшою безпекою та меншими зусиллями? Дік відганяв від себе сумніви, оскільки знав: новий перехід довжиною в сто миль цією негостинною країною, де постійно загрожувала небезпека, вчинити неможливо.

«На щастя, – подумав він, – місіс Уелдон та решта не підозрюють наскільки небезпечним є наше становище. Лише старий Том та я знаємо, що Негоро привів корабель до берегів Африки, а його спільник Гарріс заманив нас вглиб Анголи».

Тим часом, як Дік Сенд прокручував в голові ці похмурі думки, він відчув на своєму лобі чиєсь дихання. Чиясь рука лягла на його плече і схвильований голос прошепотів йому на вухо:

– Я про все знаю, мій бідолашний Дік, але Господь ще може врятувати нас. Нехай буде воля його!

Дік Сенд не зміг вимовити жодного слова у відповідь на це несподіване зізнання. Втім, місіс Уелдон і не чекала на відповідь. Вона одразу повернулася на своє місце поряд з маленьким Джеком. Вона явно не хотіла більше розмовляти і Дікові не вистачало мужності втримати її.

Отже, місіс Уелдон про все знала. Можливо, останні події все їй пояснили, можливо, слово «Африка», яке так недоречно вимовив кузен Бенедикт.

«Місіс Уелдон про все знає! – мовив до себе Дік Сенд. – Що ж, мабуть, це на краще. Вона не втрачає бадьорість духу. І я теж не втрачу»!

Тепер Дік з нетерпінням чекав на світанок, аби розвідати околиці поселення термітів. Необхідно розшукати річку, якою маленький загін зміг би дістатися до берегів Атлантичного океану, і Дік мав передчуття, що така річка протікає десь неподалік. Втім, найважливіше було уникнути зустрічі з туземцями, які, можливо, вже переслідували їх під керівництвом Гарріса та Негоро.

До світанку було ще далеко. Жоден промінь світла не проникав крізь вхідний отвір всередину конуса. Гуркіт грому, що глухо доносився крізь товсті стіни, свідчив про те, що гроза все ще не вщухла. Прислухавшись, Дік розрізнив шум безперервної зливи. Важкі краплі падали не на тверду землю, а у воду, з чого можна було зробити висновок, що усю рівнину затоплено.

Було близько одинадцятої години. Дік Сенд відчув, що його опановує якщо не сонливість, то якесь заціпеніння. Зрештою, це теж відпочинок. Проте, перш ніж він заснув, йому майнула думка, що навалена на підлогу глина, змокнувши, може затулити вихід. Тоді свіже повітря перестане надходити всередину і десять чоловік, що розмістилися в конусі, ризикують задихнутися від надлишку вуглекислоти.

Дік Сенд зісковзнув на підлогу, яка завдяки глині