Читати книгу - "Месник: Повісті та оповідання"

«Ні, ще почекай,— озивався десь у глибині душі інший голос.— Потерпи ще трохи, потерпи».

Але ж голод усе-таки бере своє, рука тягнеться до хліба. Я зупиняюся біля стіни напівзруйнованого будинку і тремтячими пальцями, з благоговійною обережністю дістаю згорточок з хлібом, так само обережно розмотую шматину, щоб не впустити, не загубити жодної крихітки. Ще не бачу хліба, а вже чую його солодкий дух.

«Ось він, цілих двісті грамів, і весь мій, мій й більше нічий, зараз з’їм його до останньої крихітки»,— тішилося моє голодне єство.

І тут близько, зовсім поряд я почув кволі голосочки:

— Брот…[5]

— Брот…

Я аж здригнувся від цього слова, повтореного кілька разів. Це слово було знайоме мені й дуже зрозуміле. Я поволі обернувся. Неподалік під стіною один біля одного сиділо двоє дітлахів. Старшому було років вісім, меншенькому, мабуть, не більше шести. Дві пари голодних очей дивилися на мене благальними поглядами, чотири худенькі руки були простягнуті в мій бік.

Я вже підніс був хліб до рота, та, вгледівши цих дітлахів, наче закам’янів. І знов почув:

— Брот…

— Брот…

Тремтяча рука опустилася.

«Не давай, з’їж сам,— знов озвався у мені голод.— Хтозна, може, їхній батько стріляв у тебе, може, то він поранив тебе і спровадив до концтабору. Так, з’їж сам і хай не мучить тебе сумління, адже це діти твого ворога. Не давай, сам з’їж свій хліб».

Я знов підніс до рота шматок хліба.

«Не їж,— зупинив мене інший голос— Не слухай цей голод, що схожий на звіра. Ти тільки подивися, які нещасні оті діти. Так, діти, а не вороги, дітлахи, які ще й не знають, що таке фашизм, але вже знають, що таке війна. І ще невідомо, хто їхній батько… Та й яке це має значення зараз? Ти доросла людина, ти звик до голоду, натерпівся від нього і зможеш потерпіти ще, а ці діти… Хтозна, чи витерплять вони. Поділися з ними своїм хлібом, адже ти знаєш, що в чорному кусневі часом сховане життя…»

«Не давай! — знову заволав голод.— З’їж сам, ти вже од вітру хилишся, а хтозна, коли тебе нагодують. У цьому хлібові й твоє життя…»

Я знову був підніс хліб до рота, але вуста не розімкнулися.

«Не їж, невже пекельні муки концтабору й голоду вбили в тобі людське співчуття? Не може бути…»

«З’їж!»

«Ні!»

Я розламав хліб навпіл і поклав у їхні долоньки. На землю впав малесенький шматочок, я підібрав його і хотів з’їсти сам, та, коли побачив очі старшого хлопчика, віддав йому і ту останню крихту. Віддав і поволі пішов далі.

Дощ перестав. Небо почало вияснюватися, от-от мало виглянути сонце.

…Скільки літ минуло відтоді, а й досі перед очима тих двоє обірваних, голодних діток з простягнутими рученятами, й досі я чую їхні кволі голосочки:

— Брот…

— Брот…

А х п е р с — брате мій (вірменське звертання).

П ш а т е н і — фруктове дерево, лох.

Відчиніть! (нім.)

«Моя кохана Марта».

Хліба (нім.).