Читати книгу - "Quid est Veritas?"

Та Пилат перебив його:

— Облиш, приятелю! Вона сама, як скеля… невблаганна!

Йосиф замовк і пішов уперед.

Спинився перед рівною скелею, чогось пошукав у заглибині — і немов рука невидимого велетня посунула важку кам’яну брилу.

Поза нею блиснуло тьмяне золото. М’яко засвітилося зеленим світлом, немов велике око, оточене переливчастим мерехкотінням «місячних самоцвітів».

Казковою квіткою віддзеркалювався келех у полірованій лазуритовій плиті стола, мов у плесі містичного ставочка[272].

Із склепіння скельної печери спускалася на ланцюгах велика лампада. Але наче не вона освітлювала печеру, а видавав світло келех, налитий по вінця сяйвом.

Пахло ароматом перських троянд, солодким і сумним, як жаль за втраченим щастям, що його до розпуки хочеться собі повернути.

Кілька хвилин стояли обидва мовчки. Нарешті почулися тихі слова Йосифа:

— І поза межі гробу стелиться надія…

Промовив ніби для себе.

Його погляд не відривався від осяйного келеха. Так само не відривався й погляд Пилатів. Але прокуратор не відповів нічого. І в присутності свого єдиного приятеля почував себе однаково самітним.

Був сам… Тільки зі своїми думками. А вони, мов писані на довгому сувої, розгорталися перед його духовим зором:

— Ціле своє життя шукав я Істини… Тужив за нею… І — не знайшов! Чи, може, не впізнав, коли зустрів її?.. І от надходить уже вечір мого життя.

І рухом жалоби, як на похороні, прокуратор Юдеї накрив свою голову краєм тоги…

Тим часом Кай будував своє особисте життя в Таррагоні.

З його приїздом стара таррагонська садиба Понтіїв помолодшала й роз’яснилась усміхом.

Оселю Понтіїв звичайно називали Преторією, бо ж Понтій Пилат був також якийсь час по батькові претором[274] у рідному місті.

Відділені від столиці римські провінції притримувалися старих звичаїв і назв. Тому й Таррагона воліла стародавні назви для домів своїх визначних громадян, лишаючи нові наймення, як «deversario», insula»[275], столиці Римові.

Для Пилата Таррагона не мала привабливості. Була-бо неприємною згадкою про першу в житті потребу уступити чужій волі.

Тут мусив він схилитися перед рішенням свого батька й розпочати, саме в Таррагоні, свою службову кар’єру, «як годиться римському громадянинові».

— Мусиш спочатку послужити державі, як magistratus[276]! — вирішив старий Понтій. — Коли ж досягнеш зрілого віку, повернешся до землі, як це чинили й чинять усі знатні римляни.

— Але ж я маю нахил до військового стану! — протестував молодий Пилат.

— Обидва Сціпіони, герої таррагонські, завжди були для мене зразком!

Але батько був твердий і невблаганний. Рішення не змінив.

— Не кажу, що це зле! Але спочатку мусиш magistratum gerere[277], щоб навчитися служити скромно, без пихи й зарозумілості. Коли ж умітимеш керувати самим собою, осядеш на своїх землях. Тільки-бо на селі людина стає своїм власним паном. Тільки там живемо своїм справжнім життям. І справжня мудрість родиться з погорджування міськими забавами.

Однак, хоч Пилатові й не довелось бути урядовцем, він на все своє життя зберіг військову вдачу. Ніколи не відступив перед противником; не спинив раз розпочатого бою, доки не допровадив його до переможного кінця.

Це збільшувало кількість його ворогів і розтягало бій із ними часами на довгі роки…

Земля ж, як вірна Пенелопа, витривало чекала на повернення свого пана.

— Покинена, але не забута!

І коли нині, замість старого, прийшов пан молодший, усе довкола немов ураз помолодшало. Слуги стали пильнішими, бадьорішими. Були це переважно люди вільні, не раби.

Мудрість-бо предків навчала: у відсутності пана маєток не повинен лишатися в руках рабів!

Більшість слуг народилася від вільновідпущених батьків на Понтієвих землях. Тому Пилатова садиба була для них не панським добром, але передусім це був «наш дім». І тяжко переносили ці прості серця панову байдужість до таррагонських земель.

Каєві ж по довгій розлуці кожна доріжка в садах, кожний поріг у домі були милими, приятельськими істотами. Все було обіпрядено дрібними згадками з дитячих літ. Усе нагадувало не тільки дні, але й хвилини радісного дитинства сина-одинака у дружній родині.

Каєві було тяжко розмежувати, де кінчається колишня згадка і де починається стара садова стіна, обплетена павутинням оповідань із старої давнини та буйним квіттям лапатих клематисів усіх відтінків, від ясно-блакитного до темно-фіолетового…

Тільки тут він зрозумів слова Галилейського Раббі, що порівнював землю з найближчими істотами, кажучи: «… І хто покине батька свого або матір свою, брата, сестру або землю…»

Так, не тільки рослини тримаються корінням землі! В неї вросло також і невидиме «коріння» людини. Мало хто може вирвати його цілком, навіть і тоді, коли виплекано його на чужій землі…

Стара «Преторія» ожила, немовби на неї впав весняний рій бджіл, повний нового життя…

Напоєний радістю повернення, Кай кидався з Преторії до villae rusticae, підміських ферм; вникав у всі дрібниці їхнього життя та господарської праці; пробував провівати нове зерно, набираючи його широкою лопатою та пускаючи його потоком у подиху вітру.