Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

— Я нажив собі головний біль — у мене не було сонцезахисних окулярів! — і я не вірю в чаклунство. Послухайте, містере Теллі, я по саму зав’язку ситий дивовижними маленькими крамницями, що продають незвичайні речі. Я дуже багато знаю про них — я писав про них. Чоловік іде вулицею і, раптом, його увагу привертає дивна крамничка, власник якої відмовляється обслуговувати його — він продає речі тільки ельфам — або таки продає йому подвійний магічний талісман. Пхе…

— Гм, — озвався Теллі.

— Гмукайте собі на здоров’я. Ви ж не можете перечити логіці. Або ви, займаєтесь старанно продуманим шахрайством, або це — маленька чарівна крамничка, а цьому я не вірю. Бо це не логічно.

— Чому ж ні?

— Через економічні фактори, — категорично заявив Кармайкл. — Припустімо, що ви володієте якимись надприродними таємницями — наприклад можете виготовляти телепатичні прилади. Гаразд. Тоді якого дідька виготовляти ці прилади, продавати їх і заробляти, таким чином, собі на життя? Варто лише використати один такий пристрій, прочитати думки якогось маклера і придбати саме ті акції, що треба. Тут є якась загадка — якщо ви такий усезнаючий, то для чого вам ця крамниця? Навіщо вдавати з себе Робін Гуда?

Теллі промовчав.

— «Я часто запитував себе, чому виноторгівці купують вино вдвічі дешевше, ніж продають», — процитував Кармайкл. — Ну, а що купуєте ви? Мені відомо, що ви продаєте — сонцезахисні окуляри та яйця.

— Ви допитлива людина, містере Кармайкл, — пробурмотів Теллі. — Вам ніколи не спадало на думку, що все це вас не стосується?

— Я міг би стати вашим клієнтом. — повторив Кармайкл. — Що ви скажете на це?

Теллі пильно глянув на нього своїми холодними блакитними очима. В них засвітилося щось нове. Він стис губи і спохмурнів.

— Я не подумав про таку можливість, — визнав він. — Що ж, за певних обставин це можливо. Вибачте, я на хвилину залишу вас.

— Звичайно, — погодився Кармайкл.

Теллі пройшов за завісу. Надворі машини мляво сунули уздовж Парк-авеню. Чим нижче сонце хилилося до заходу за Гудзоном, тим глибші сині сутінки западали на вулиці, дерлися вгору по барикадах будівель. Кармайкл уперся очима в напис — МИ МАЄМО ТЕ, ЩО ВАМ ТРЕБА — і посміхнувся.

У задній кімнаті Теллі припав очима до візиру бінокуляра і закрутив верньєр. Він повторив операцію кілька разів. Потім, кусаючи губу. — в нього була добра душа — покликав посильного і віддав розпорядження. Після цього він повернувся до Кармайкла.

— Ви — мій клієнт, — сповістив він. — Але за певних умов.

— Маєте на увазі стан мого банківського рахунку?

— Ні, — відповів Теллі. — Я надам вам пільги. Збагніть одну; річ: у мене дійсно є те. що вам треба. Ви не знаєте, а я знаю, що вам треба. І коли це трапиться — гаразд, я продам саме те, що вам треба, скажімо, за п’ять доларів.

Кармайкл потягнувся до гаманця. Теллі спинив його.

— Заплатите, коли будете задоволені. І ще одне — гроші, то лише номінальна частка плати. Є й інша. Якщо покупка задовольнить вас, пообіцяйте ніколи не наближатися до моєї крамниці і ніде не згадувати її.

— Зрозуміло, — повільно відказав Кармайкл.

Його теорії дещо змінилися.

— Вам не доведеться довго чекати — ага, ось і він.

Дзвоник сповістив, що повернувся посильний. Теллі вибачився і вийшов. Невдовзі він повернувся з дбайливо загорненим пакунком і тицьнув його Кармайклові в руки.

— Тримайте це при собі. — наказав Теллі. — На все добре.

Кармайкл кивнув, поклав пакунок до кишені й вийшов. Почуваючи себе багатієм, він узяв таксі і вирушив до відомого йому бару. Там, при тьмяному світлі, він розгорнув пакунок. Хабар, вирішив він. Теллі заплатив йому, щоб змусити мовчати про своє діло, хоч яке воно там є. Добре, живи сам дай жити іншим. Цікаво скільки…

Десять тисяч? П’ятдесят тисяч? Який у нього розмах?

Він розкрив довгасту картонну коробку. Там, загорнуті у цигарковий папір, лежали ножиці, їхні леза були сховані у клеєні картонні піховки. Кармайкл тихо лайнувся. Випив своє віскі з содовою і замовив ще одне, але не торкнувся його. Подивившись на годинник, він вирішив, що крамниця на Парк-авеню вже зачинена і містер Теллі пішов.

«…вдвічі дешевше, ніж продають», — згадав Кармайкл. — Може це ножиці Атропи[46]. Нісенітниця». — Він дістав ножиці з піховок і поклацав ними.

Нічого не сталося. Вилиці Кармайкла спаленіли. Він сховав ножиці у піховки і поклав до бічної кишені пальта. Звичайнісіньке шахрайство!

Він вирішив завітати до Пітера Теллі наступного дня.

А тим часом? Він згадав, що домовився повечеряти з однією із дівчат редакції, заплатив за віскі й поспіхом вийшов. Надворі стемніло, з парку дув холодний північний вітер. Кармайкл щільніше закутав шию шарфом і зупинив таксі.

Його пекла досада.

За півгодини худорлявий чоловік із сумними очима — Джері Ворт, один з помічників редактора — знайшов його в барі, де Кармайкл гаяв час.

— Чекаєш Бетсі? — запитав Ворт, кивнувши в бік ресторану. — Вона попрохала мене передати, що не зможе прийти. Термінова стаття. Вибачається і все таке. Де тебе носило сьогодні? Я трохи запарився. Давай вип’ємо.

Вони налягли на житнє віскі. Кармайкл уже добряче був напідпитку. Його вилиці ще більше почервоніли, а обличчя спохмурніло.

— Те, що вам треба, — промовив він. — От, клятий дурисвіт…

— Га?

— Нічого. Допивай. Я оце щойно вирішив посадити одного чолов’ягу в калошу. Якщо зможу.

— Ти мало сам не сів в калошу. Ті дані щодо копалень…

— Яйця. Окуляри!

— Я вирятував тебе з біди…

— Помовч, — наказав Кармайкл і замовив іще по одній.

Щоразу, коли він відчував тягар