Читати книгу - "Очікування шторму"

На ґанку, переступаючи з ноги на ногу, курив власник шашличної «Роздоріжжя» Лаїдзе.

Салтиков підійшов до столу, де поряд з тарілками стояв телефон. Підняв трубку. Зітхнув. Усе ясно: телефон не працював.

Повернувши ключ у замку, Салтиков одчинив двері. Сказав:

— Привіт, Зурабе. Чого сторожиш мене? Злодюжки не стануть брати кімнату начальника карного розшуку. В місті будинки і багатші є.

— Про килим забув, — бадьоро відповів Зураб, зятягся цигаркою, кинув на стежку.

— Що сталося? — запитав Салтиков, зачиняючи за ним двері.

— Телефон у тебе не працює.

— Я їм сьогодні скандал улаштую! — пообіцяв гаряче Салтиков.

Зураб махнув рукою:

— Їм не скандал потрібен, ти апаратуру їм нову влаштуй.

— Для цього інші люди є! — незадоволено заперечив Салтиков. — Що в тебе?

— Викрала вона його прямо з-під самого мого носа. Посадила в машину й покотила в бік перевалу.

— Мабуть, у будинок свого діда. Вона часто туди їздить. Треба б додзвонитися в місцеве відділення.

— Пробують хлопці… Та це не все. О першій ночі невідомий громадянин подзвонив черговому й попередив, що в готелі «Ельбрус» прожинає член таємної монархічної організації офіцерів Мірзо Каїров, який прибув у місто з терористичною метою.

Салтиков узяв кухоль, націдив із чайника води. Відпив і тільки після цього сказав:

— Ясно. Каїров заважає Дантисту. Вчорашня спроба вбивства виявилася невдалою. Тоді Дантист вирішив здати Каїрова нам. Звідси висновок — сьогоднішня поїздка на перевал не загрожує життю Каїрова. Тоді б не було дзвінка.

Зураб заперечив:

— Дзвінок може бути звичайною страховкою. Якщо не пристрілять його по дорозі, тоді нехай забирають власті…

Дивлячись пильно й твердо, Каїров процитував:

— Увечері Філарет грав на роялі Шопена, однак з нього такий же музикант, як з Розумовського дантист.

Вікторія не одразу згадала рядки свого листа. Ні, текст був їй знайомий. Але те, що саме ці слова вона писала в листі до Валентина, зразу не спало їй на думку. Вона звела на Каїрова сині очі, сказала начеб із ввічливості:

— Продовжуйте.

— Я запам'ятав тільки це. Листів було багато. Ціла пачка.

— Продовжуйте, — повторила вона тепер уже тремтливим голосом.

— Чому Розумовський отримав кличку Дантист?

— Ах ось що, — сказала вона майже байдуже, подивилася в свою тарілку, взяла стебельце кінзи, вертіла ним поміж пальців.

Каїров розумів: байдужість дається їй нелегко, й зараз вона швидко розмірковує, що відповісти і як поводитися далі.

— Розумовський, коли був юнаком, провів кілька років з батьками в Індії. — Вікторія говорила повільно, відокремлюючи слово від слова короткими, але підкресленими паузами. Так учителька читає в школі диктант. — У Петербурзі Розумовський стверджував, що один індус, мандруючий лікар, навчив його виривати зуби пальцями, причому без болі і крові. Якось на бенкеті в одного з членів нашої компанії зламався зуб, і Розумовському була надана можливість продемонструвати своє вміння. Проте він схибив. Відтоді за ним закріпилося жартівливе прізвисько Дантист.

— Розкажіть мені про нього детальніше.

— Ні! — Вікторія знову звела очі на Каїрова, погляд її був утомлений, спустошений. — Я мало його знала. Якийсь час перед війною він часто приходив до нас на Фонтанку. Але Валентинові це не подобалося. Він ревнував мене до Розумовського. Він узагалі був ревнивий… Якийсь час вони служили разом. Потім Розумовський утік з Врангелем… Решту вам відомо краще ніж мені.

«Дивно, — думав Каїров. — Значить, вона вважає, що я втік разом з Врангелем. Як же я опинився тут? З якою метою? З метою стежити за Розумовський? Вона вважає, що нас послали сюди одні й ті ж люди…»

Вікторія сказала:

— Ви знали мого чоловіка? Як він загинув?

Каїров впиняв з гаманця лист денщика Василя, передав Вікторії.

«… Я поклявся на хресті, що знайду його речі. Вони заховані в підвалі готелю, за сходами. Речі в дерев'яному ящику з трьома сургучевими печатками. Цінності величезної, навіть не можна сказати якої. Про них знав полковник Ованесов, але він мертвий вже як місяць. Знав іще Дантист. Дуже, небезпечна людина. Кратов сказав мені, що Дантист убив його і Ованесова з-за того ящика…»

В міру того, як Вікторія читала лист, обличчя її блідло.

Засклена веранда вигнулася навколо них підковоподібним ліхтарем. Кілька стулок було відчинено, й прохолодне, пропахле каштанами повітря вривалооя з саду, підштовхуване вітром.

— Лист не закінчений, — глухо сказала Вікторія.

— Дантист убив денщика Василя.

— Він уб'є і вас.

— Якщо ви мені допоможете, цього не станеться.

Вікторія закурила. Згадала:

— Ованесов був веселою людиною. Навіщо ви зразу виклали мені, що дружили з ним?

— Хотів довести цей почесний факт до вашого відома.

— Я так і зрозуміла… — Вона зітхнула важко, затулила обличчя долонею, може, не хотіла, щоб він бачив її сльози.

Він не побачив. Коли Вікторія відняла долоню, обличчя її було сухе й суворе.

— Я допоможу вам, — сказала вона. Ще чверть години тому вони були на «ти».

— Спасибі.

Вона поморщилася:

— Пусте. Наша поїздка здійснена з цією метою. Після того, як батько попросив мене показати вас, я зрозуміла, що вам загрожує небезпека.

— Навіщо я вашому батькові? — здивувався Каїров.

— Ні. Йому ви не потрібні. Про це просив Дантист. Його цікавило, чи не зустрічав вас батько в дев'ятнадцятому році, коли в готелі стояв штаб дивізії… Пам'ятаєте, ви проводжали мене з «Ельдорадо»? Ми піднялися на терасу. Й спалахнуло