Читати книгу - "Україна та Росія. Як брати горщики побили"

Розгляньмо всі три складники. Отже, що означало «православ'я» з «магічної формули» графа Уварова у стосунку до різних народів Російської імперії, зосібна щодо українців? Значення православ'я як опори державної політики було неоднаковим протягом XIX століття. За Миколи І та Олександра III воно особливо зростало. Важливим було, насамперед, загальне протиставлення «християни — нехристияни» (так звані іновірці). У першій половині XVIII століття проводилася навіть фактично насильницька християнізація деяких народів, однак за царювання Катерини II нехристиян, котрі мешкали в Російській імперії (за винятком євреїв), у широких масштабах більше не чіпали. Урядом було гарантовано відправлення нехристиянських культів, проте нехристиянам і навіть християнам, але не православним, було заборонено вести місіонерську діяльність. Держава намагалася контролювати іновірців, створюючи офіційні заклади.

Ближчими до центру імперії вважались неправославні християни. Як ми вже казали, офіційно царська Росія гарантувала вільне існування інших християнських сповідань і визнавала їхні церковні організації. Заборонялася лише місіонерська діяльність. Проте православна церква інколи намагалася проводити місіонерську діяльність серед неправославних християн — рідше серед народів із власною землеробською або міською елітою (вірмен — григоріанців), поляків — католиків і фінів та прибалтійських, так званих остзейських, німців — лютеран), частіше серед «селянських» народів (про це поняття — далі) — естонців, латвійців, литовців, білоруських католиків. Своєрід ним було ставленя до уніатів (греко — католиків), українських і білоруських. Вони взагалі не визнавалися католиками, попри офіційні зв’язки з Ватиканом, а вважалися фактично єретиками, що відпали від православ'я. Зрештою їхню церковну організацію було розпущено 1839 року, а 1875 — остаточно заборонено. Воістину дивовижно незбагненним було блискуче, насичене категоріями освіти та прогресу імперське XIX століття, зокрема і щодо поводження з національними й конфесійними меншинами!

Починаючи з шістдесятих років XIX століття царський уряд поступово запроваджував обмеження і щодо церков та духовенства деяких неправославних християнських народів, після чого частково перейшов і до мовної асиміляційної політики (докладніше про це далі). Насамперед це зачепило поляків і литовців — після повстання 1863 року. А наприкінці XIX — на початку XX століття були вжиті дискримінаційні заходи щодо лютеранської церкви та німецької мови у прибалтійських провінціях, а частково й щодо вірменської церкви та пов'язаної з нею системи освіти. Русифікація та поширення православ'я, які йшли в цьому випадку пліч-о-пліч, були сприченені перш за все намаганням зробити згадані народи більш відданими імперії.

Внутрішнім колом, ядром народів Російської імперії за конфесійною ознакою вважалися православні. Проте вони теж були різні — існувала розбіжності у сприйнятті православних неслов'ян (грузин, молдаван, охрещених у свій час православними місіонерами народів Поволжя і Сибіру), і православних східних слов'ян. За словами А. Каппелера, «конфесійно вони були тісніше зв'язані з государем, правлячою династією та імперією, що офіційно було втілено у православ'ї, одному з трьох ключових принципів. Православну церкву було визнано" провідною й правлячою" в Російській імперії. Тільки вона мала право на місіонерську діяльність, а відхід від православної віри до 1905 року суворо заборонявся під загрозою кримінально — правового переслідування… В Росії православ'я нерідко ототожнювалося з російськістю, а в XIX столітті православні етноси держави піддавалися сильнішому тиску з метою русифікації, ніж неправославні. Уже з середини XIX століття для православних неслов'ян — грузинів та румунів — було створено російські школи, а в останній третині XVII століття мовна політика русифікації щодо цих етносів посилилася. У християнізованих анімістів у той же час, однак, заохочувався розвиток шкіл з викладанням рідною мовою, щоб спочатку зміцнити їх у вірі. У грузинів асиміляційна політика не мала тривалого успіху, в той час як румунська еліта Бессарабії частково була русифікована, завдяки чому так звані молдавани потрапили на край внутрішнього кола східних слов'ян».

Нарешті, власне осердям був так званий російський народ, що, на думку офіційних царських ідеологів, складався з трьох племен — великоросів, малоросів і білорусів. Уважаючи українську і білоруську мови звичайними говірками, не визнаючи права українців на повноцінну «високу» літературу, правлячі кола імперії водночас цілком спокійно дивились на спроби «малоросів» писати літературні твори на кшталт «Енеїди» — це сьогодні ми вважаємо талановиту переробку Іваном Котляревським античної класики шедевром української літератури, а тоді багато хто сприймав її як милу малоросійську пародію, що зайвий раз доводить, якою смішною може бути говірка кумедних малоросів. Проте тільки — но українці почали оформлюватись як свідома спільнота, хай спочатку невеличка й така, що складалась лише з інтелігенції, але така, що в майбутньому загрожувала розколом самого осердя «російського» народу й усієї імперії, ставлення до таких речей різко змінилось. Якоюсь мірою глибинною причиною всіх Валуєвських циркулярів і Емських указів було побоювання імперських інтелектуалів, що «малороси» можуть колись у майбутньому піти шляхом поляків — тобто фактично стати нацією й розколоти єдність «російської нації». Якщо ця «російська нація» об'єднувала всіх східних слов'ян, то формування нації та національний рух українців, найбільшої за чисельністю після росіян етнічної групи імперії, безпосередньо загрожувала цілісності згаданої «російської нації». Це стало причиною особливо жорстокого переслідування діяльності українців у сфері мови і культури, що знайшло своє відображення у заборонах щодо мови 1863 та 1876 років. Утім, вони були значною мірою ситуативними, ті заборони, і щільно пов'язаними з загальною ситуацією в імперії після польського повстання 1863 року. Проте складається враження, що тогочасна російська імперська інтелектуальна еліта до кінця не вірила в те, що самі «малороси» спроможні утнути таку неприємну для імперії штуку, як її утнули поляки; інша справа, що вони можуть піддатися польській інтризі (з часом з'явиться ідея ще й про австрійську інтригу як рушійну силу українського політичного руху). За словами А. Каппелера, в Російській імперії «незважаючи на репресивну мовну політику, до початку XX століття українці не перебували у центрі уваги. Найчастіше уряд та громадськість ставилися до них як до лояльних малоросів або нехитрих селян, хохлів. Якщо з Малоросії виходила небезпека, то винними в цьому були насамперед не українці, а Польща та пізніше Австрія, що, як вважалося, мали на меті перетворити малоросів на мазепинців».

Проте у перебуванні в самому осерді імперського гурта народів були