Читати книгу - "Кровна мста"

Молодець дивився на Судислава, намагаючись зазирнути йому в очі, однак той відвертався або впирав очі у стіл. Гість насідав далі:

– Той грек, що писав письмо сіверянам, говорив, що то Ярослав сам попереписував книги Бориса і Гліба. Певно, той грек бреше, бо ті греки – то суть люди брехливі і нічого не зроблять без своєї користі.

Почувши ті слова, Судислав спаленів. Він все кидав погляд на боярина, той сидів мовчки, схожий на кам’яного бовдура.

– Справа писця – писати, а ваша – вірити чи ні. Он Борис і Гліб були людьми благочестивими, чесними, а яка біда їх спіткала, прийми, Господи, їхні душі. А книжку свою таки Мстиславові віддайте, він дасть кращу ціну. Коли Ярослав за неї також учепиться, то хоч нехай князь ваш поторгується. Не можна просто так усі книги віддавати Ярославові. Уже я он без книг сиджу, навіть на шати не маю. Борис із Глібом також би іще пожили, книги почитали. От вони б вам за ту книгу й справді дорого заплатили. Та годі вже про ті книги, давайте краще поговоримо за шкурки. Багато їх у мене, продав би й хочу недорого.

Молодець зрозумів, що князь уже все сказав і більше говорити не хоче. Багач, почувши, що перейшли із книг на шкурки, відразу зацікавився, почав прислухатися. Вони говорили ще довго про ті шкурки, однак та розмова вже була порожня і купцям так і не вдалося повернути бесіду на свій лад. Князь говорити «про книги» більше не хотів.

Боярин Багач просив їх іще лишитися, але гості були невблаганними: поспішали у дальшу дорогу. Він провів їх аж до міської брами, і вони поїхали.

Судислав сидів у теремі наодинці. Служниця принесла йому меду, він перехилив одним духом, витер бороду. Тоді раптом поглянув на ікону, що висіла на чільній стіні, і перехрестився.

– Слава тобі, Господи.

Він і справді мав чому радіти: посли Мстиславові виявилися розумними, не стали талапати язиками, чого не треба. Багач нічого не запідозрив, а от Судислав кожне слово зрозумів. Мстислав не буде сидіти, склавши руки, Лев вирішив піти проти Ведмедя.

Судислав іще не знав, що принесуть йому всі ці зміни. Мстиславові посланці не встигли від’їхати досить далеко, а в городі з’явилися нові гості. Вони приїхали на княже дворище, зчинивши галас, притягуючи до себе купу цікавої челяді. Князь також вийшов із терема, був тут і Багач. Судислав відраз впізнав Еріка – саме він прибув сюди на чолі трьох десятків варягів.

– Із чим прибув, варяжине? – коротко, своїм звичаєм запитав Судислав.

– Із вістю недоброю, – відповів Ерік. – Біда суне на нашу землю.

«Відколи це руська земля стала вашою?» – подумав князь, сам же мовчав, чекаючи, що далі говоритиме варяг. Той продовжив:

– Мстислав самовільно вийшов із Тмутаракані і сів уже в Чернігові: сіверяни прийняли його. Тепер же готується на Київ іти!

Такого сприту від Мстислава не чекав ніхто. Усі знали, всі говорили, що князь тмутараканський може піднятися, але отак?! Доки Ярослав придушує Суздаль, він тільки фіть – і вже в Чернігові. «Красиво», – подумав Судислав і сам похолов від такої думки. Багач же розійшовся:

– Я так і знав, що йому не можна вірити, я ніби чув! Проклята душа його! Невже знову кров братня на Русі проллється?! Та Ярослав як повернеться, то Мстислава і цілий Чернігів із землею зрівняє!

Ерік поглянув на боярина, вислухав до кінця, а тоді сказав:

– Мстислав хитрий, як змія, він вдарив у спину, коли ніхто не чекав. Перед тим послухів своїх розіслав усюди, що крутяться по городах наших і вивідують, де яка сила стоїть, слухають, хто рече і про що. Чи тута у вас не було таких людей підозрілих?

Судислав ніби скам’янів, а Багач тут же знайшовся:

– Та як же не було? Он поїхали щойно. Казали, що купці з Тмутаракані, тільки краму не мали ніякого, а лиш книгу продавали. Я відразу здогадався, що якісь вони химерні…

– Як звалися? – коротко спитав Ерік.

– Один – Кулик, другий – Журавель.

– А скільки їх було?

– Двоє. Купців було двоє: один – старий, присадкуватий, а другий – молодий, на грека схожий. Із ними ще чотири вої прибули. Тільки по місту вони не швендяли, а відразу до князя попросилися.

– І про що ж вони говорили з князем?

– Та кажу ж: книгу свою продавали. Вельми цінна книга, тільки надто дорого правили за неї. А чого питаєш, варяжине, що тобі до того?

Варяг посміхнувся. Вони із Судиславом переглянулися, і князь відчув, як обпекли його ці голубі очі. Сумніву бути не може – Ерік щось запідозрив.

– Дай нам, боярине, свіжих коней та псів. Сам же лишайся в городі та пильнуй.

Багач кивнув на знак згоди і швидким кроком пішов геть із дворища, роздаючи по дорозі розпорядження. За ним і челядь розсмокталася, залишивши Судислава наодинці з варягами. Ерік спішився, підійшов до князя і мовив тихо, аби ніхто сторонній не міг почути:

– Бачу, ти також проти свого брата пішов, княже. Удвох із Мстиславом надумали Кульгавого завалити?

Судислав відсахнувся, мов ужалений.

– Ти, варяжине, геть розум втратив. Не смій таке більше говорити до мене! – сказав із притиском, але також тихо.

– Тоді чого у себе слів Мстиславових приймаєш?

– Яких слів? То були гості, вони самі так сказали, і Багач чув нашу розмову від початку і до кінця. Піди в нього спитай.

– Гості, кажеш? То я скажу тобі, що то за гості: той старий – то боярин Середич, а молодий – Лука Романович. Чув про них?

– Не чув і чути не хочу. Моя душа чиста перед Ярославом.

Ерік знову посміхнувся, у тій посмішці була загроза.