Читати книгу - "Зло, Людмила Баграт"

Тиша була нестерпною, лякала. Здавалося, я назавжди втратила здатність розмовляти. Мабуть, так виглядає пекло. Абсолютна самотність. Брак будь-якої комунікації. Звуки, жести, міміка, кольори, запахи, думки - нічого. Тебе вимкнули. Ти навіть не можеш розмовляти сам з собою, бо тебе нема. Мовчить твоє серце, твій мозок, кров у твоїх судинах. Повна тиша. Абсолютна самотність, абсолютна свобода.

Я підвелася. Цей рух завжди свідчить про рішучість.

- Ларисо, я хотіла б…

- Не треба. - Вона сиділа, поклавши руки на коліна, ноги зігнуті під прямим кутом, голова безсило звисла, все тіло - символ байдужости.

- Може, тобі щось…

- В мене все є.

Я не витримала:

- Але як це?

- А так, як є…

- Дякую, Ларисо, щиро тобі дякую. Ти мене виручила…

Вона кивнула. Я вийшла у коридор, взяла сумочку. Лариса простягнула мені коробку цукерок, які я принесла з собою.

- Мені не можна.

- Вибач.

- Нічого.

У дверях я спробувала ще раз:

- Ларисо, так не можна. Я хочу чимось допомогти, щось зробити, ти ж…

- Я вмираю, Марго. Хочеш допомогти мені вмерти?

Як усе просто. Два слова: «я вмираю». Дві лінії, що утворюють хрест. Хрест на твоєму житті, хрест на твоїй могилі.

- Єдине, що ти можеш зробити…

- Так?

- Не кажи нічого Тетяні.

- Гаразд. Ще раз дякую.

Вона зачинила двері. Я повільно ішла сходами. Приголомшена, розбита. Так не можна! Ну не можна так, хоч би що! Ми - люди, ми звикли все обговорювати - і радість, і горе, з'ясовувати незрозуміле, ухвалювати рішення. Нам завжди потрібні пояснення. Як, чому, навіщо?

Я зупинилася, повернулася і побігла нагору. Сусідня з Ларисиною квартира. Я постукала. Двері відчинила літня жінка. Типова бабуся - ладненька, кругленька, пишне сиве волосся, волошкові очі.

- Здрастуйте.

- Добрий день.

Вона зацікавлено розглядала мене, проте намагалася робити це непомітно. Як ввічливо з її боку.

- Розумієте, я до вас у такій делікатній справі… Ви знайомі з вашою сусідкою, Ларисою?

її очі потемнішали. Вони вже не виблискували сміхом. Хтось задув їх, наче дві свічки.

- Так, а що сталося?

- Саме про це й хочу запитати вас. Будь ласка, допоможіть мені. Я сестра її найкращої подруги. Ми з Ларисою не бачилися два роки. І я… Вона нічого не каже, а я… Боже мій, що з нею?

- Прошу, проходьте…

Жінка провела мене до чистенької кухоньки. Веселі рожеві кахлі. Квітчасті фіранки.

- Сідайте.

Вона взяла чайник.

- Чаю чи кави?

- Ні, дякую.

- Не відмовляйтеся. Ви так сполотніли. Вам треба випити чогось гарячого.

Я спробувала всміхнутися. Жалюгідне видовище.

- Тоді кави, будь ласка.

- От і добре. - Вона повернулася до мене спиною і почала чаклувати з прянощами. Ця жінка вміла готувати каву. Я вловила запах кориці, ванілі, ще чогось дуже смачного. Я опустила очі. Коробка цукерок у моїх руках. Машинально прочитала назву: «Втрачений парадіз». І ви туди само! Глузуєте? Тоді готуйтеся до страти. Я відкрила коробку і поклала її на стіл. Жінка зітхнула і почала розповідати, не обертаючись до мене.

- Лариса тяжко хвора. Родинна хвороба. Щось із щитовидною залозою. Назви я не знаю. Така довга, латинською. Та, зрештою… Це невиліковно. їй робили операцію, але… Вона вмирає.

Я мовчала. Жінка поставила дві чашки на стіл. Я взяла свою - пахло смачно. Надзвичайно. Ковтнула, обпекла язик, нутрощі запалали, шлунок загарчав, як голодний пес. Добре, що я знов почала хоч щось відчувати.

Цукерка танула у роті, кава зігрівала. Було аж так приємно, що навіть неприємно. Хочу сказати, що такі прості речі, як гаряча кава і солодкий шоколад здавалися чимось забороненим, викликали відчуття провини. У сусідній квартирі вмирала людина, не байдужа мені людина, а я спокійно насолоджувалася їжею. Хотілося трагедії: сліз, голодування, істеричного крику, безсонних ночей. Проте я залишалася спокійною. І знаєте чому? Тому, що я залишалася. Це Лариса відходила. Це в неї було право на трагедію. А я залишалася тут. (Там?) Я жила!

Тепер я розумію, чому люди на похоронах готують пишний стіл, так багато їдять і п'ють. Вони налякані чужою смертю і їжею намагаються довести, що вони ще живі. Існують. Функціонують. Примітивно, проте дохідливо. З власного досвіду знаю.

- І що вона зовсім сама? А батьки, чоловік, друзі? Жінка гірко всміхнулася:

- Мати давно померла. Від цієї само хвороби. Батько пиячить. Чоловік… Не знала, що на світі існує така підлота. Кинув він її. Як тільки дізнався про хворобу, - накивав п'ятами. А Лариса вагітна. Зробила аборт. Продала все, що мала, зробила операцію. Тоді ще на щось сподівалася. Тепер уже ні. Друзі приходили. Дівчата з її лікарні. Щось говорили, обіцяли, запевняли. Себе заспокоювали. Ну походили, походили і зникли. А вона… замкнулася в собі. Нікого не підпускає.

- На що ж вона живе?

Жінка знизала плечима.

- Виплачують їй щось від лікарні, допомагають з ліками. Якісь там знижки.

- І все? Але ж існують спеціальні лікарні, клініки, фахівці, нові досягнення і…

Вона махнула рукою. Такий відчай у жесті.

- Нові досягнення, кажеш? Яка ж ти ще маленька, наївна дівчинка! На все це теба грошей. Дуже великих грошей. А в неї нічого не залишилося. Сама бачила - квартира порожня.

- Стривайте! Завжди можна щось зробити. Виступити по телебаченню, надрукувати звернення до громадськості в газетах…