Читати книгу - "Роман юрби, Шевчук Валерій"

Мати тупцялася й брязкотіла посудом у сінцях, де в них стояв балонний газ, і Юрко подумав, що в нього є хвилин зо двадцять — можна підійти до річки і поміряти трохи, як він любив, берег, порослий густим трав’ям.

Накинув плаща й низько насунув капелюха.

— Куди? — спитала мати.

Стояла в сінцях худа, в сірій старій куфайці, яка робила її ще мізернішою, і кришила на сковороду з розтопленим смальцем картоплю. Пластівці падали в жир і починали голосно шкварчати.

— На річку зирну, — сказав Юрко.

Знову відчув запах болотяного лісу, стежка до хвіртки розгрузла, а по багні накидано старих дощок. Коли ступав на них, вода цвиркала з боків і в дірки з-під цвяхів. Вдихав на повні груди запах калюж і жовтуватої вогкої землі, розмочених гілочок тополь та вишень — здивувався раптом, адже йому подобався цей ранок, негода і цей дощ, розмочена земля і те, що краплі осідають на обличчя. Подобалася й ця розбурхана річка до якої йшов: тиху радість од того відчував. Коли ж зійшов з дощок на траву, то черевики почали до неї клеїтися — відривав підошви з тихим прицмоком ніби була земля магнітом, а підошви — металеві. Закинув голову й уздрів дерева голі, чорні, поглянсовані — кожна гілочка рельєфно вклеювалась у товщ сірого повітря, кожна гілочка ніби бриніла і всі вони разом творили хитку, нервову, напрочуд вигадливо сплетену сітку — ґрати, що відмежовували землю від високості. Он воно небо, подумав він без патетики, а з якимсь сумирним смутком, що й на радість трохи подобав, зі своїм плачем, нудьгою й тривогою! Он воно, що так вабить, тягне, захоплює, щоб потім повернути забране собі краплями; он вони, чудні сльози небесні, призначені для всього живого — їх так багато, що земля не може витримати їх стільки. Отож пускає по лиці своїм струмки, що роз’їдають її живоносну твердь, і ті струмки глухо булькочуть, адже поспішати мусять. Їм справді ніколи, їм не терпиться ввіллятись у воду велику, яка бігтиме у хвильливому потоці ще швидше.

Юрко зупинився біля води, і його підошви почали помалу запливати, втягуватись у багно, аж ледве вирвав їх. Йому здалося, що так вона чинить завжди, ця земля, — тягне в себе зовсім так само, як і небо. Від того й створюється рівновага небо не пускає нас угрузнути в земній товщі, а земля тримає нас на припоні.

Над головою раптом заґелґотало, Юрко скинув головою — летіла, виладнувавшись у вервечку зграя диких гусей. Різали небо стрімко й швидко, витягши довгошиї голови, і в крикові птиць було рівно стільки ж радості, як і тривоги.

2

Сиділи з матір’ю на кухні одне біля одного, бо кухня в них настільки мала, що годі поставити стіл посередині. Перед ними стояло заплакане вікно, яке виходило на город, на якому росло кілька карачкуватих яблуньок, — розмовляли за їжею. На сніданок була смажена картопля, квашена капуста й рідесенький, ледь жовтий чай — мати була переконана у шкідливості цього продукту.

— І все-таки, сину, якийсь ти у мене не такий, — сказала Ніна. — Та й браток твій не луччий.

— Яблуко від яблуні далеко не котиться, — мовив Юрко.

— Зараз тих дівчат — хоч греблю гати, — сказала мати. — Бери й вибирай. Але ти вперся об ту Свєтку, наче тобі на ній світ колом зійшовся…

— Стояв оце біля річки, — блиснув зубами Юрко, — і дивився, як гатили дівчатами греблю. Непоганими, скажу тобі, дівчатами.

— Фе! — пирхнула мати. — Мелеш таке за їжею..

— А що я такого сказав? — наївно перепитав Юрко.

— Оце пішла на пенсію, — поважно відказала мати, — то все це мені в голові. Вітька, той уже так уліз, що не вибереться. Тоже надумав: взяти сільську дівку!..

Юрко знав, про що мова: сільська дівка, до якої старший брат уже вліз так, що не вибереться, ходила вагітна. Вона жила в гуртожитку, отож Віктор мав привести її сюди.

— Думала: теперички сільські гроші мають, — мовила мати. — Чорта лисого вони їх мають!

— Як у кого, — сказав Юрко.

— Не кажи, — озвалася мати, посилаючи виделку до рота — Вони теперички лучче нас, городських, живуть. Просто та Надька — з плохого коліна.

— Тобі не вгодиш, — Юрко черпнув змащеної олією капусти. — Свєтка городська…

— Ти начебто й не дурний хлопець, — обурено поклала на стола виделку Ніна, — а в голові в тебе — капуста… Ну добре, той приведе сюди свою кугутку, а де дінешся ти? Підеш до своєї Свєтки? Та в них же така кімнатка, як собача буда… Де ми всі помістимось? А мав би трохи розуму, то хоч би до Лєни Бутенкової прилизався б. У них дім такий, що можна м’яча ганяти.

— Але у Лєни Бутенкової довгий, отакий-во, — показав, — носяра. І Лєна Бутенкова того носяру любить задирати. І у Лєни Бутенкової отакі манесенькі, як пувички, очі…

— Я й кажу, що ти дурний, — добродушно мовила мати, знову беручись за виделку. — Пожив би і звикся б. Зате дах мав би над головою.

— Вітька хоче прибудувати кімнату, — сказав Юрко: апетит у нього увіч пропадав.

— Хіба не знаєш тих дурних законів? — сердито спитала мати. — Он де і в газеті писали: без дозволу не прибудовувати, а дозволу вони не дають. Хтось із сусідів напише, не оберешся клопотів. Та й продати хату тоді годі буде.

— А вам так уже треба її продавати, — розсердився Юрко. — Хто продаватиме: ти, батько чи Вітька? Та й для чого її продавати, коли жити ніде?

— Всяко може буть, — Ніна зітхнула й почала сьорбати ріденький чай. — Розумний чоловік, коли їде на возі, то на задні колеса оглядається.

— Немає тепер возів, — відказав Юрко і встав: чаю пити йому не хотілось.

— Та сядь і доїж, — сполошилася мати. — І чаю випий! Пече тебе гарячка.

— Набридли мені ці розмови, — сказав Юрко.

— Вся біда в тому, що ми чесні, — понуро, але й трохи урочисто промовила мати. Тільки и живемо, що на зарплату. А скільки тієї зарплати?

— Хай батько кроликів розведе, — зіронізував Юрко.

— Йому чарка в голові, а не кролики, — сказала мати. — Он люди на книжках тисячі тримають, а в нас тільки й того, що в получку.

— А що б ти хотіла? — вже сердито спитав Юрко. — Щоб я крав, чи щоб Вітька махінації робив?

— Я хотіла б, щоб ви не були дурнями, — сумирно сказала мати, — і щоб не брати собі таких самих, як і ми, дурних дівчат. Щоб хоч дах собі над головою розстаралися. Так нє: той попався на гачок кугутці, в якої ні копійки за душею, а цей хоче в собачу буду залізти. Я ту Сіроводиху знаю: то таке хитре, таке язикате, таке вредне — не буде з ними життя!

Він це знав і сам, адже виріс на околиці. Свєтина мати була люб’язна до нього, неприродно, солодко люб’язна — од тієї люб’язності в нього часом і страх у душу закрадався: добре знав, що пальця їй у рота класти не можна. Але так уже сталося, вони зійшлися з Свєтою давно, і він не уявляв, що може бути інакше, — попри все йому з дівчиною було добре. Не складав поки що планів на майбутнє, не сушив собі голови, де житиме, — чи так уже конче це вирішувати зараз. Тільки цієї осені повернувся з армії — тепер йому двадцять один. Свєта писала йому наївні й милі листи, а він, відкинутий од рідного дому (служив далеко на півночі), мав од тих листів немалу втіху. Свєта була на рік його молодша, але про одруження між ними мови ще не було. Зустрічалися раз на тиждень, ходили в кіно, а вечорами цілувались. Він заходив до неї додому, а раз завітала до нього й вона. Мати гостю зустріла чемно, але холодно. Не було сказано жодного слова, але дівчина вдруге заходити до нього рішуче відмовилась. "Я твоїй матері не подобаюся", — категорично мовила вона, і це було так насправді…

Ніна збирала посуд — готувалася мити. Юрко пішов до себе, почав одягатися. Кватирка й досі була відчинена, в кімнаті гостро пахло болотяним лісом. Зачинив кватирку, а водночас і на річку зирнув: чи літають чайки? Але небо над водою було порожнє.

— От ти кажеш, — виросла на порозі мати, вже була об’язана хвартухом, що Лєна Бутенкова тобі не наравиться. А що, Свєтка лучча? Така вже красуня, що далі нікуди.

— Знаєш що?! — сказав, густо почервонівши, Юрко.

— Ну хай, — здалася мати, помітивши, що перебрала — Кожному своя гуска до шмиги… А на яку ти роботу влаштувався? Сидиш у якійсь там лаборатолії, копійки тобі платять — що ти там хоч робиш у тій лаборатолії?

— Довго розказувать, — мовив Юрко і рушив просто на неї. — Я вже тобі казав…

— Еге ж, казав. Інженером хочеш стать. А що теперички ті інженери? Роботи по вуха; он у нас був інженер — бігає, висолопивши язика, а платять йому, що й собака не оближеться. Пішов би туди, де я робила, я і слово за тебе замовила б, чоловіків там не багато, зате платять їм, куди тому інженеру…

Відступилася з порогу, пропускаючи сина, і говорила своє ще й тоді, коли вже він у плаща й кепелюха вбрався.

— Я тобі лиха не зичу, але теперички таке життя, що треба вміти крутитися. Твій батько теж такий розумний, як ти…

— І брат, — блиснув зубами Юрко. — А це тому, мамо, що яблуко від яблуні далеко не котиться.

— У мене ви не пішли, — сказала мати. — Я що — баба, а баба живе так, як їй виходить. Думала; хай буде чудний, то й мені спокійніше, а він не чудний, а темний.

— То ти не з любові за батька пішла? — засміявся Юрко.

— Ну, це вже не тобі казать, — сказала мати й підтисла вуста. Її очі, навпаки, полагіднішали і з них хлюпнуло на сина теплом — Так же мені не хочеться, щоб ти їхав…

— Взялася з тією поїздкою, — сказав Юрко. — Чи ж я її вигадав: посилають мене… І що це за проблема така: тепер люди тільки й їздять…

— Хай собі їздять, — відвела очі мати. — А я після тієї армії хочу, щоб ти на очах був.

3

Знав, що мати його любить. Воліла б, щоб з їхньої хати пішов ліпше Віктор, бо Віктор був з матір’ю різкий і непоступливий: надто гостро постала супроти його одруження. Надія ж уже при надії, як терпко пожартував батько, і мати з тим уже примирилась. З’їдало її інше: після того, як Віктор приведе сюди ланку, Юркові з родиною місця не буде. Про це вони не раз і не десять балакали з батьком; навіть засинаючи, Юрко чув їхнє бубоніння: мати говорити на цю тему не втомлювалась. Квартира в них була така: кімнатки, де спали брати й батьки, вели в кухню, звідси двері виходили в сінці, де стояла газова плита. Батьківську кімнатку, як меншу, планували віддати Віктору й Надії, старі мали переселитися до Юрка. Ясна річ, що Юркові приводити сюди жінку не випадало, і вже сама думка, що Юрко колись піде з дому, виводила матір із рівноваги.

Ішов по вулиці, по якій ганяв, посвистуючи в голому гіллі, вологий вітер, і не бажав думати про ці самоїдські проблеми.