Читати книгу - "Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло"

В саквах бракувало пари білизни, рушника.

— З-перед очей украли, Григорію, — винувато признався Кошовий Михайло, під опікою якого був кінь. — Піхоти нагнали в цей двір силу-силенну, піхота вкрала-.

— Чорт з ними, хай користуються. Мені б от голову перев'язати, завій промок.

— Візьми мій рушник.

До шопи, де відбувалась ця розмова, зайшов Чубатий. Він простяг Григорієві руку, мов би між ними нічого й не було.

— А, Мелехов! Ти живий, неборак?

— Наполовину.

— Чого ж у крові, утрись.

— Утруся, встигну.

'— Дай гляну, як тебе приголубили.

Чубатий силком нахилив голову Григорія, хмикнув носом.

— На що дався волосся простригати? Ач спотворили як!.. Лікарі тебе викурують к чорту, дай но я полікую.

Не питаючи згоди, він дістав з ладівниці патрон, вивернув кулю і на чорну долоню висипав чорний порох.

. — Дістань, Михайло, павутиння.

Кошовий кінцем шаблі дістав зі зрубу клоччуватий жмуток павутиння. Вістрям цієї ж шаблі Чубатий викопав грудку землі і, змішавши її з павутинням та порохом, довго жував. Густою тягучою масою він щільно замазав кровоточиву рану на голові Григорія, усміхнувся.

-— За три дні як рукою зніме. Бач, тобою клопочуся, а ти... мало не застрелив.

— За клопоти спасибі, а вбив би тебе — одним гріхом на душі менше б стало.

— Який ти простий, хлопче.

— Який є. Що там на голові в мене?

— —У чверть зарубка. Це тобі на спогад.

— Не забуду.

— І хотів би, та не забудеш; палаші австрійці ,не гострять, тупим тебе хвиснув, тепер на все життя пухлий шрам буде.

— Щастя твоє, Грицьку, поковзом пішло, а то б закопали в чужій землі, — усміхнувся Кошовий.

— Куди ж я кашкета діну?

Ґрицько розгублено крутив у руках кашкета з розрубаним закривавленим верхом.

— Кинь його, собаки з'їдять.

— Хлопці, їсти принесли, наскакуй!—Гукнули з дверей будинку.

Козаки вийшли з шопи. Услід Григорієві, косячи вивернутим оком, заіржав Гнідий.

— Він за тобою нудьгував, Григорію! — Кошовий кинув на коня. — Я дивом дивувався, не їсть і такечки потихеньку ігогокає.

— Я як ліз звідти, його все кликав, — відвертаючись глухо говорив Григорій, — думав — він не піде від мене, а піймати його важко, не дасться він чужим.

— Правда, ми його насилу взяли. Арканом накинули.

— Кінь добрий, братів кінь, Петрів, — Григорій відвертався, ховав зворушені очі.

Вони увійшли до будинку. В передній кімнаті на підлозі, на скинутому з ліжка спружиновому матраці хропів Єгор Жарков. Неймовірне безладдя мовчазно говорило про те, що хазяї залишили дім спішно. Череп'я битого посуду, подерті папери, книжки, залиті медом, клапті суконної матерії, дитячі іграшки, старе взуття, розсипане борошно,—все в жахливому, безладді валялося на підлозі, кричало про розгром.

Розчистивши місце, тут же обідали Грошов Омелян і Прохір Зиков. Зиков, побачивши Григорія, вивалив телячо-ласкаві очі.

— Грицьку! Звідкиля ти взявся?

— З того світу.

— Ти йому, побіжи, принеси борщу. Чого очі на лоб вилупив? — крикнув Чубатий.

— Зараз. Кухня тутечки, в завулку.

Прохір, прожовуючи шматок, метнувся на двір.

На його місце стомлено присів Григорій.

— Я вже й не пам'ятаю, коли їв, — посміхнувся він винувато.

Містом сунули частини третього корпусу. Вузькі вулиці забивала піхота, загачувала безліч, обозів кавалерійських частин, на перехрестях — тиск, крізь зачинені двері заходив гуркіт руху. Незабаром з'явився Прохір з-казанком борщу і торбою гречаної каші.

— Кашу куди висипати?

А он кастрюля з ручкою, — посунув Грошов від вікна нічну посудину, не знаючи її призначення.

— Вона смердить, каструля твоя, — скривився Прохір.

— Нічого. Хоч кисло, хоч прісно, вали все вмісто.

Прохір вивернув над посудом торбу, густа добра каша впала грудкою, по боках її бурштиновою крайкою виступило масло. їли бесідуючи. Слинячи масну пляму на своїй линялій випусці, Прохір розказував:

— Тут поруч з нашим двором стоїть батарея кінно-гірського дивізіону, маштаків вигодовують. Ферверкер їхній у газеті читав, що союзники німців, що називається,— вщент. "

— От не захопив ти, Мелехов, а ми ж подяку вранці діставали,—мурчав Чубатий, рухаючи набитим кашею ротом..

— Від кого?

— Начальник дивізії, генерал-лейтенант фон-Дівід огляд нам робив і подяку висловлював за те, що угорських гусарів збили і визволили свою батарею. Вони ж гармати мало не забрали. "Молодці козаки, — каже, — цар і батьківщина про вас не забудуть."

— Он як!

На вулиці сухо цмокнув постріл-другий, розкотисто бри-скнули кулеметні дрібушки.

— Ви-хо-дь! — гаркнули коло воріт.

Покидавши ложки, козаки вискочили на двір. Над ними низько і плавно кружляв літак. Гуркотливе рокотання його звучало загрозливо.

— Падай під плоти. Бомби зараз почне кидати, поруч бо батарея! — крикнув Чубатий.

— 'Єгорку збудіть! Уб'є його на м'якому матраці!

— Рушниці давай! с '

Чубатий старанно ціляючись, стріляв просто з ґанку. Вулицею бігли, чогось пригинаючись, салдати. В сусідньому дворі чути було кінський вереск й гостру команду. Вистрілявши обійму, Григорій глянув через паркан: там метушились номери, закочуючи гармати під шопу. Мружачись від колючої синяви неба,— Григорій глянув на птаха, що рокочучи знижувався; звідти тієї хвилини щось враз упала і гостро блиснуло в смузі соняшного'променя. Страшенний гуркіт струснув будиночок і козаків, що тулились до ґанку; на сусідньому дворі передсмертним вереском захлинувся кінь. Гострий сірчаний запах гару принесло з-за тину.

— Ховайся! — крикнув Чубатий, збігаючи з ґанку.

Григорій плигнув за ним слідом, упав під тином. Крило-літака блиснуло якоюсь алюмінієвою частиною; він повертався, плавко заносячи хвіст. З вулиці стріляли пачками, гатили випалами, сіяли безладними дрібушками пострілів. Григорій ледве вклав обійму, як ще дужчий вибух жбурнув, його на сажінь від паркану. Брила землі вдарила його в голову, запорошивши очі, придавила вагою...

Його поставив на ноги Чубатий. Гострий біль у лівому оці не давав Григорієві дивитись; насилу розплющивши праве, побачив: половина будинку зруйнована, червоним потворним місивом.'лежала цегла, над нею курилася рожева курява. З-під. потрощеного ґанку на руках повз 'Єгор Жарков. Все обличчя його — неугавний крик, по щоках з вивалених очей — криваві сльози. Він плазував, втягнувши голову в плечі, кричав, не розтуляючи трудно почорнілі губи.

— А-ї-і-і-і! А-ї-і-і-і! А-ї-і-і!..

За ним на тоненькій шкуратинці, на обпаленій холоші на-вперек волочилася відірвана коло стегна нога, другої не було. Він повз помалу пересовуючи руки, тонкий майже дитячий зойкливий крик Гвинтився з рота. Він урвав крик і ліг боком, щільно притискуючи обличчя до неласкавої, вогкої, загидженої кінським гноєм і і окрушинами цегли землі. До ньрго ніхто не підходив.

— Беріть же його! — крикнув Григорій, не відриваючи долоні від лівого ока.

У двір набігли піхотинці, коло воріт зупинилась бідка телефоністів.

— Паняй, чого стали! — погукнув на них офіцер, скакавши мимо. — От звірі, хамло!..

Звідкись притьопав дідусь у чорному довгому сурдуті і дві жінки. Натовп оточив Жаркова. Притиснувшись, Григорій побачив, що він ще дихає, схлипуючи, і весь стенаю-чись. На змертвіло-пожовклому лобі його виступив буйний зернистий піт.

— Беріть! Що ж ви... туди вас, люди ви чи чорти?

— Чого лаєшся? — огризнувся високий піхотинець. — Беріть, беріть, а куди ж брати? Бачиш, доходить.

— Обидві, ноги відірвало.

— Крови якої!..

—* СанітарК де?

— Які вже тут санітари...

— А він ще прй пам'яті.

Чубатий ззаду торкнув Григорія за плече, той оглянувся.

— Не руш його, — сказав він пошепки, — зайди з цього боку, глянь.

Він перейшов на другий бік, не випускаючи, з пальців рукава Грицькової гімнастівки, розштовхав ближніх. Григорій глянув і згорбившись пішов до воріт. Під животом Жаркова парували, мінилися ніжно-рожевим і блакитним випущені кишки. Кінець цього перевитого клубка був виваляний у піску й гною, він ворушився, збільшуючись. Рука бідолашного лежала рубом, мов би згрібаючи.

— Накрийте йому обличчя, — запропонував хтось.

Жарков раптом сперся на руки, і, закинувши голову так, що карк бився між скорчених лопаток, крикнув хрипким нелюдським голосом:

— Братця, заподійте смерть! Братця!.. Братця, що ж ви ди-ви-тесь?.. Аха-ха-а-а-а-а! Братця, заподійте смерть!..

XXI.

Вагон м'яко хитає, перестук коліс заколисливо —сновійнйй, від лихтаря до половини лави жовта в'язь світла. Так гарно випростатись на весь зріст і лежати розбувшись, давши спокій ногам, що два тижні парилися в чоботях, не почувати за собою ніяких обов'язків, знати, що життю твоєму не загрожує небезпека і смерть така далека. Особливо приємно прислухатись до гуркотливого говору коліс: адже з кожним поворотом, з кожним ривком паротягу — все далі фронт. І Григорій лежав, прислухаючись, рухаючи пальцями босих ніг,— усім тілом радіючи чистій тільки сьогодні взятій білизні. Він відчував таке, мов би скинув з себе брудну шкурку і вступив до іншого життя незаплямовано-чистий.

Тиху, мирну радість порушував біль, що дзвенів у лівому оці. Він часом затихав і раптом повертався, палив " око вогнем, витискував під завоєм мимовільні сльози. В шпиталі, в Кам'янці-Струмилові, молоденький єврей-лікар, оглянув Григорієві око й щось написав на клаптику паперу.

— Вас доведеться відіслати в запілля. З оком серйозна неприємність.

:— КОСИЙ буду?

— Ну, що ви, — ласкаво усміхнувся лікар, відчувши в запитанні неприхований переляк: — треба лікуватися, може доведеться зробити операцію. Ми вас відправимо в далеке запілля, до Петербургу, наприклад, або до Москви.

— Спасибічки.

— Ви не бійтесь, око буде ціле, — лікар поляскав Григорія по плечі і, сунувши в руки, клаптик паперу, легенько виштовхнув його в коридор. Він закачував рукава, готуючись до операції.

Попоневірявшись, Григорій потрапив до санітарного потягу. Добу лежав, тішачись спокоєм. Старенький, низенький паротяг, Запруджуючись доостанку, тягнув багато-вагонну валку.

Наближались до Москви.

Приїхали вночі. Тяжко поранених виносили на ношах; ті, хто міг ходити без чужої допомоги, вийшли після запису на плятформу. Лікар, що супроводив потяг, викликавши за списком Григорія і показуючи сестрі-жалібниці на нього, сказав:

— Очна лікарня лікаря Снегірьова! Колпачний завулок.' .

— Ваші пожитки з вами? — спитала сестра.

— Які в4 козака пожитки? — Торба ось тд шинель.

— Ходімо.

Вона пішла, поправляючи під наколкою зачіску, шарудячи сукнею.